Ольга Бочарова: Поки не відчуєш цього болю – то не осягнеш…

14 Листопада, 2025  
691
14 Листопада, 2025  
691

Ольга Миколаївна Бочарова, як і переважна більшість мешканців Авдіївки, своє трудове життя пов'язала з Авдіївським коксохімічним заводом. Велике підприємство багато років було гарантом стабільного доходу для регіону, гідного життя для людей і впевненості у завтрашньому дні. На жаль, війна знищила цей острівець стабільності, змусила переважну більшість жителів Авдіївки залишити рідне місто. Далі – пряма мова Ольги Бочарової.

- Я все життя прожила в Авдіївці. Працювала на Авдіївському коксохімі. Праця фізична, непроста. Але робота на підприємстві давала впевненість. Я, мої колеги, інші мешканці Авдіївки буквально жили заводом. Він був для нас годувальником. Я розлучена, у мене є мати, донька та двоє онучок. Ми жили разом однією сім'єю. У листопаді 2021 року, буквально напередодні війни, я придбала для доньки квартиру в Авдіївці.

Наважилася придбати квартиру, бо після масових обстрілів у 2014-2016 роках ситуація у місті нормалізувалася. Авдіївка розквітла. У нас було недороге опалення, яке забезпечував завод. І гаряча вода у нас була цілий рік. У місті чистота, усе цвіло, місто дуже зелене. На заводі були стабільні зарплати.

Війна усе докорінно змінила.

24 лютого 2022 року пам'ятаю дуже добре. Ми були вдома, спали. Донька прибігла з роботи додому і кричить: «Що ви спите, війна почалася!»

А я, зізнаюся чесно, не дуже дивилася новини. Мене не цікавило, хто яку територію ділить. Тож я дочці у відповідь: «Яка Росія напала? Про що ти говориш? Усі «брати, сестри». Яка війна?»…

У березні 2022 року у місті почалися сильні обстріли. Ми до останнього вірили, що завод працюватиме. То була наша надія, опора. На початок війни я мала достатно стажу, але за віком ще не була на пенсії. Ми ходили на роботу до 15 березня 2022 року. Потім почалися дуже сильні обстріли. На роботу виходили вже лише коксовики, слюсарі, щоб підтримувати температуру в батареях. Завод ще якось функціонував. Нашому персоналу заборонили виходити працювати. Люди евакуювалися.

21 березня 2022 року ми теж виїхали з Авдіївки, бо залишатися у місті було абсолютно неможливо.

Авдіївка, обстріл будинку росіянами

20 березня у мене половину балкона знесло. У нас була трикімнатна квартира на другому поверсі у п'ятиповерховому будинку у селищі Хімік. На Центральній вулиці. Зі мною жила мама, їй 87 років. Я просила її виїхати, але вона категорично відмовлялася. Донька була у власній квартирі з дітьми, вони ховалися у підвалі. А ми з мамою сиділи у коридорі у себе. До підвалу не спускалися, бо там нічого не було обладнано. Тому кожен сидів у власній квартирі, ховалися як могли.

Це було дуже моторошно. Мати сидить тиск міряє, я уся здригаюся. Це було близько 16-ї години. Ще було світло. Снаряд потрапив у двір нашої багатоповерхівки, уламками знесло частину нашого балкона, повилітали шибки з усіх вікон. У квартирі стояв пил. У мене був сильний стрес, я напилася заспокійливих. Лягла, бо вже не було сил. Мати вночі мене будила, казала, що сильний обстріл. А я нічого не розуміла.

Вранці я винесла все з морозильної камери, щоб не пропало. Бігала увесь ранок, не дивилася ні на що, лише, щоб не потрапити під обстріл. Побачила, що на подвір'ї усе валяється – дерева, шматки металу, бетон.

Того ж дня ми виїхали. Вивіз нас зять машиною, слідом за нами - дітей.

Спочатку ми виїхали до Новоселівки, це за 20 км від Авдіївки. У нас там дім. Він не придатний для проживання взимку, але якось можна було перебитися. Донька з онуками пізніше поїхали до Запоріжжя. Ми з мамою ще кілька місяців жили у Новоселівці.

7 лютого 2023 року сталося пряме влучання у мою квартиру в Авдіївці. Вона згоріла повністю, обвалився третій поверх. Як мені сказали, у мене тепер «велика житлова площа». Від будинку та квартири абсолютно нічого не залишилося. Люди виклали відразу фотографію моєї квартири, зроблену з вулиці.

На першому поверсі був будівельний магазин. За два дні мені зателефонувала продавець, яка ще перебувала в Авдіївці. Сказала, що немає не лише моєї квартири, а й навіть стін. Усе, що було у квартирі, впало до магазину, а зверху ще третій поверх привалив.

Я не вивозила нічого – ні техніку, ні меблі. Везти не було куди, та й що везти? На чому? Поставити у хаті, а далі що? Знайома ось вивезла з Авдіївки до Новоселівки усе з квартири. Тепер збирається їхати з Новоселівки. Хіба це все за собою потягнеш? Як? Валіза без ручки. Головне – життя зберегти! Інше якось купиш.

В Авдіївці загинула моя тітка Людмила Михайлівна, тіло десь досі під завалами лежить. Уперше у 2022 році до неї та її доньки - моєї двоюрідної сестри - було пряме влучання у квартиру. Тітку привалило перекриттям, її ледве врятували. Потім вони мешкали у чужій квартирі на першому поверсі. 28 квітня 2023 року вони вже спали, було близько 22-ї години. Сестра розповідала, що мати спала серед кімнати, а вона під стіною. Почули свист. І усі чотири поверхи впали на них. Сестрі пощастило, що плити впали кутом. Її сильно придавило, вона почала задихатися. Ще й стрес, шок, пилюка. Вибратися самій було неможливо, вона почала кричати.

Сусіди прибігли та дістали її. А Людмилу Михайлівну дістати не змогли. Її тіло досі лежить під завалами у будинку дев'ятого кварталу в Авдіївці. Я коли побачила фото цього будинку, там просто увесь фасад відійшов. Сестра після цього виїхала за кордон. Має проблеми зі спиною, ногу треба лікувати.

Взагалі багато людей загинуло, не хочеться у це вірити та згадувати…

У травні 2022 року ми вирішили їхати далі. У Новоселівці вже було дуже голосно. Хоча коли ми там були, навесні ще город садили. Люди не реагували на обстріли. А я, коли чула звуки вибухів, падала на землю. У мене після Авдіївки дуже сильний страх. Боюся обстрілів. Мама ще якийсь час перебувала в селі, але й до Новоселівки стало вже щодня прилітати. Клуб згорів, у неї в будинку вікна повилітали, паркан посічений.

Зараз уся родина переїхала до Мирнограда. З Авдіївки дуже багато людей перебралося сюди.

Що робитиму, коли війна закінчиться? Точно не знаю ... Якщо так розсудити, повертатися нам нікуди. Нічого не залишилося не лише від нашого житла, а й від міста.

Ми усі сподівалися на завод. То був наш годувальник. Я досі не розрахувалася із підприємства. Нам керівництво казало, що як тільки ворога трохи відсунуть, завод почне працювати, і ми повернемося на роботу. Де ми житимемо, мені однаково - хоч у теплушках, хоч на заводі. Я тепер власне житло ніколи не придбаю, ні в іншому місті, ні в селі.

Я виросла у своїй квартирі, у мене дитина там виросла, онуки. Я усе життя збирала копійку до копійки, щоб купити дитині квартиру. Купила - і що?

Ми сподівалися, що після війни місто обов’язково відбудується. Не думали, що дійде до такого фіналу. Що «брати» усе будуть нищити, руйнувати. На авдіївській землі, мабуть, століття тепер рости нічого не буде, окрім бур'яну.

У нас Палац культури чудовий був, кружки, секції... Діти танцювали, за кордон їздили виступати.

Росія вирішила звільнити нас… Від чого? Від пенсії? Від квартири? Від нормального життя? Хіба я просила? Писала, телефонувала, на мітинги з плакатами ходила?

Я ніколи не думала, що по чужих квартирах поневірятимусь і у черзі за гуманітаркою буду стояти...

А от довелося.

Інколи у місті біля банкоматів зустрічаю наших військових. Хочеться, щоб усі наші солдати повернулися додому живими. На них матері чекають.

У інших містах авдіївців не розуміють. Мабудь, поки на власні очі усе це не побачиш, не відчуєш цього болю – то не осягнешь…

Спілкувався Максим ЗАБЄЛЯ.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 12 січня 2024 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down