Записки вимушеної переселенки. Частина 1

Що змушує людей залишати власний будинок? Бажання подорожувати? Звісно. Можливість здобути освіту? Безперечно. Палка любов і мрії про сімейне щастя та добробут? Теж вагомий аргумент. А якщо людина залишає власну домівку, знайомі речі, затишок швидко, похапцем, без зайвих вагань, навіть не усвідомлюючи власних дій? Відповідь на це питання просте і водночас – складне, особливо у центрі Європи у ХХІ столітті. І це – війна.

Сотні прочитаних романів і переглянутих кінофільмів про Другу світову, знайома з пісень і віршів безтурботної юності афганська, безліч інформації про багато інших сучасних конфліктів раптом відступили перед жахом, болем і горем нашої, російсько-української, такої жорстокої та безглуздої з боку ворога й абсолютно патріотичної з боку українців, які виборюють право на свободу та незалежність рідної землі.

Рішення про переїзд зі сходу на захід, у безпеку (хоча у країні, яка воює, будь-яка безпека - ілюзія), наша сім'я, як і багато інших родин співвітчизників, ухвалила не одразу. Були сумніви, роздуми, вагання. Упродовж п'яти днів наші внутрішні сімейні терези то злітали догори, то різко мчали додолу. Зрештою речі зібрані (так, трохи, найнеобхідніше, адже ніхто не розуміє ні термінів, ні маршруту).

Виїхали раненько, але практично одразу потрапили у щільний затор, вибратися з якого було неможливо. Так і пересувалися «черепашим кроком» – серед автівок, в яких їхали мешканці Запоріжжя, Дніпра, Кривого Рогу, Херсону, і, звичайно, Харкова – стільки машин із харківською реєстрацією водночас я до цієї миті не бачила ніколи. Усі автівки рухалися в одному напрямку – на захід, в умовну безпеку. Упродовж першого дня нашої подорожі вдалося подолати лише кілька сотень кілометрів.

А ось історій, які розповідали харків'яни, вистачило б на кілька повнометражних кінострічок. Тихим буденним голосом, без сліз та емоцій, молода матуся з немовлям на руках говорила про те, що досі не вірить, що їй вдалося вибратися з рідного міста і подолати пішки з крихіткою на руках сім кілометрів. Вона не аналізувала, не мріяла, ні на що не сподівалася – просто йшла – і згодом її побачили родичі, які допомогли. Інша історія мами з донькою-підлітком, які пішки під землею вперто йшли рейками харківського метро – і вибралися з пекла. А ще була сімейна пара: люди похилого віку зворушливо підтримували один одного, посміхалися, перемовлялися і зовсім не звертали уваги на те, що обоє вдягнені у піжами, і вже не існує їхнього будинку, їхнього сімейного затишного простору, улюблених речей, – більше нічого немає. Але вони є! Знову разом, знову щиро посміхаються один одному і час від часу дякують сусідам, які зголосилися допомогти і тепер везуть їх туди, де не стріляють.

З настанням комендантської години пересування неможливе, тому величезна кількість автомобілів різних кольорів і модифікацій паркується біля навчальних закладів. Адже саме у будівлях дошкільних закладів, спортивних і загальноосвітніх шкіл наразі співвітчизники приймають українців, які рухаються зі сходу на захід. Величезна подяка усім, хто допомагає, розташовує, піклується про харчування, просто з посмішкою співчуває та підтримує. Українці – найгостинніша нація!

Пізно увечері ми також отримали прихисток під дахом одного з дитячих садків Кропивницького. А вже зранку, подякувавши персоналу за турботу, знову вирушили у дорогу. Планували, що пального вистачить, а ентузіазму і професіоналізму водія буде достатньо для того, щоб після успішного старту зробити ривок і надвечір досягти Вінниці.

Але життя сповнене сюрпризів. Відремонтовані траси державного призначення рясніли дорожніми знаками з досить високими показниками дозволеної швидкості, але червоні та жовті, зелені та сині представники вітчизняного та зарубіжного автопрому рухалися як черепахи або зупинилися через затори. Якщо комусь вдавалося просунутися вперед на 30-40 км – це вважалося дивом, величезним везінням.

До речі, під час таких повільних подорожей зовсім не тягне дивитися фільми чи читати книги, мозок «не відгукується» на такі зусилля, зато він «із задоволенням» працює, якщо пропонувати йому ігри. Ми пригадали усі відомі ігри з літерами чи словами, фантазували, переповідали казки, словом, креативили, як могли.

І, безумовно, час від часу «занурювалися у війну», слухали новини, розмовляли з пасажирами з інших автівок, які вже на собі встигли відчути «русский мир». Пам’ятаю сім'ю, яка залишилася без даху над головою у Донецьку у 2015 році, переїхала до Харкова – і знову усе втратила. А ще була зустріч з колись фактурною дамою – судячи з одягу, який враз став завеликим на пару розмірів через стрес. Утім вона з усмішкою втлумачувала трьом різномастим і зовсім не породистим кішкам нові правила життя і була щиро впевнена, що вона – найщасливіша. А які слова підібрати, щоб описати почуття багатодітної матері. Разом із трьома неповнолітніми дітьми їй буквально за лічені хвилини вдалося застрибнути в автівку та вислизнути із Мелітополя, вулицями якого вже пересувалася російська техніка. Вона розповіла, що зовсім недавно отримала посвідчення водія і вдома ретельно «прокладала маршрут», а коли побачила у вікно російські танки, часу на планування вже не залишилося, а навик водіння «удосконалився автоматично».

За 30 км до Умані наша колона практично зупинилася. Як результат, відстань у три десятки кілометрів ми змогли подолати за 5 годин, і борд з написом, що нас рада вітати славна Черкащина, промайнув уже практично вночі.

Місто Умань.
Місто Умань.

Умань – місто невелике, але туристично привабливе. Його перлина – Софіївський парк. Також чимало паломників щороку відвідують могилу Цадіка Нахмана. Тож готелів у місті вдосталь, усі вони гостинно приймали українців. Після вечері та відпочинку ранком третього дня ми вирушили на пошуки пального. Варто зазначити, що на заправних станціях, розташованих уздовж траси, бензину не було взагалі, дизель траплявся, але рідко. О дев'ятій ранку ми стали у чергу на єдиній працюючій заправній станції міста. Заправитися вдалося о 18:30, допустима норма – 20 літрів на автівку, але ніхто не перешкоджав наповнювати наявні ємності. Отже у черзі за пальним стояли усією родиною.

Залізного коня напоїли, але їхати далі не мало сенсу – за півтори години починалася комендантська година. Отже знайомий готель став дахом над головою ще на одну ніч. А попереду було ще дві третини шляху.

Олена НОВІКОВА.

Далі буде.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 25 березня 2022 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down