Ірина Дрозач: Не сплю ночами, плачу. Перед очима - будинок і рідна Авдіївка

27 Листопада, 2025  
696
27 Листопада, 2025  
696

Ірина Данилівна Дрозач народилася та виросла в Авдіївці Донецької області. Саме з цим невеликим, але життєво важливим для регіону промисловим містом пов'язані її найтепліші спогади. На жаль, за останні роки багато з них затьмарила війна, розв'язана рф проти українського народу. Через бойові дії Ірина Данилівна була змушена залишити улюблене місто у 2023 році.

Свій трудовий шлях Ірина розпочала дуже рано. Виховувалася вона у сім'ї залізничників разом із двома братами та старшою сестрою. Після закінчення училища за спеціальністю «апаратник коксохімвиробництва» з 15 років Ірина працювала на Авдіївському коксохімічному заводі (АКХЗ) - промисловому серці Авдіївки, який десятиліттями забезпечував городян добре оплачуваною роботою.

- У нашій родині таке виховання, що усі трударі, ніхто не боявся працювати, - розповідає Ірина Данилівна. - У 15 років від училища ми почали ходити на завод на практику. Спершу по 2 години, потім більше. Потім захист диплому. Ми працювали у всіх цехах. Я могла працювати електриком, слюсарем, кіповцем, на розморожувальній установці та розморожуванні гаражів, на газовому устаткуванні, де коксові батареї в тунелях, рамповщицею. Знала специфіку роботи усіх цехів та усюди могла працювати. У майбутньому мені це дуже знадобилося.

На 3 курсі училища я вийшла заміж. На роботу мене розподілили за місцем проживання мого першого чоловіка - до селища, яке зараз носить назву Нью-Йорк. Там був найстаріший фенольний завод. На заводі я потрапила на барабани, рідкий нафталін. З часом за станом здоров'я змушена була звільнитися. Почала працювати маляром-штукатуром.

Потім Ірина Дрозач перебралася до Горлівки, працювала у «Горлівськхімбуді», була бригадиром комсомольсько-молодіжної бригади. 1985 року, коли ініціативній дівчині виповнилося 23 роки, їй запропонували вступити до лав КПРС. Жінка відмовилася, вона не хотіла пов'язувати себе із номенклатурою. Начальству це рішення не сподобалося, і Ірина була змушена піти з підприємства «за власним бажанням». У цей час доля приготувала для неї нове випробування - з життя пішов перший чоловік Ірини.

Жінка повертається до Авдіївки, працює в ОРСі при АКХЗ. Спочатку кілька років продавцем вищої категорії, касиром. 2009 року Ірина повертається на роботу до заводського цеху. На заводі на цей час активно йшла реструктуризація. Ірині запропонували посаду комірника. Але від цієї пропозиції вона відмовилася і перейшла на роботу до свинарника, розташованого в Тоненькому Ясинуватського району. Тут працювала за змінним графіком. Фізично робота була дуже важкою, але труднощі допомагала долати любов Ірини до тварин. Вона завжди тримала вдома велике господарство: кіз, кролів, курей.

Пропрацювавши кілька років у Тоненькому, Ірина Дрозач повернулася на рідний Авдіївський коксохім. Незважаючи на вже не молодий вік, жінка важко фізично працювала «на лопаті». Потім перейшла на позмінний графік транспортувальником.

- Пропрацювала за другим розрядом 6 років, - каже Ірина. - За 8 місяців я освоїла та склала іспити на чотири професії, крім оператора. Оператора мені запропонували, але відмовилася. Я людина емоційна, що думаю, те й кажу в очі. Начальник дивувався, наполягав, щоб я йшла на оператора, казав: сидітимеш у чистоті, на пенсію підеш. Але я відмовилася. Пропрацювала довго, підміняла і за четвертим розрядом, і за третім, на інші зміни ходила, багатьох людей навчила. У бригаді я була найстарша. Майстер у нас добрий був Сергій Іванович. Завжди приходив за порадою, коли було складно. Співробітниці дивувалися, що я його називала на Ви, хоча була старшою. Я на це відповідала так:

- На роботі він Сергій Іванович, а за брамою заводу - друг Сергій.
З того часу усі почали на заводі називати молодих керівників на ім’я та по батькові.

Ірина Дрозач

2014 рік докорінно змінив життя Ірини Дрозач та її другого чоловіка Віктора. Згадуючи події того часу, Ірина Данилівна насилу стримує сльози. Говорить, коли вона була маленькою, у СРСР збирали гроші для постраждалих дітей Чилі та Куби. У кінотеатрах і на підприємствах показували документальні фільми про бомбардування. Регулярно проводили навчання з цивільної оборони. Усе це тоді здавалося чимось далеким і нереальним. І точно ніхто не очікував, що війна, артилерійські обстріли та вбиті люди стануть реальністю для української Авдіївки у ХХІ столітті.

- 5 травня 2014 року мені потрібно було виходити на роботу з відпустки, - згадує Ірина Данилівна. - Ми жили у старій частині Авдіївки у приватному будинку по вулиці Дружби, 33. Це крайні вулиці у місті, там, де починаються поля з боку Ясинуватої. За хлібом їздили до селища Хімік.

Чоловік поїхав, я залишилася вдома сама. І тут чую - летить, а що летить - не зрозуміло. Перший вибух був біля двоповерхових будинків через вулицю від нас. Навпроти також потрапив снаряд, але добре, що він не вибухнув. Там жив мій однокласник Вітя та мама-інвалід із донькою Людою. Потім посипалися перші уламки. Я не знала, що робити. Це такий жах, я не можу передати. Такий страх... Усе летить, вибухає. Нічого не зрозуміло. Летіло з усіх боків. Обстрілювалось залізничне полотно. Наші чотири вулиці були в епіцентрі. Світло пропало.

Потім повернувся чоловік, і ми побігли до підвалу. У нас так звані фінські будиночки із маленькими підвальчиками. Простінки були у півцегли. Але іншого виходу не було. Просиділи ми там три доби із сусідами. Домовилися, що, якщо щось трапиться, один одного відкопуватимемо… Вогкість, холодно. Через 3 дні залишили підвал і пішли до будинку.

Незважаючи на обстріл Авдіївський коксохім продовжував працювати. Ірина згадує, що вийшла у денну зміну та відпрацювала під бомбардуванням. З наступної нічної зміни додому 12 км довелося йти пішки. У мирний час співробітників заводу розвозили, а коли почалися обстріли, у місті якийсь час панував хаос. Той майже 3-годинний нічний похід з роботи додому Ірина запам’ятала дуже добре. Каже, було дуже страшно. Поверталася додому вона удвох із молодою колегою. Назустріч дорогою постійно їхали танки, БМП. Жінки злякано ховалися за деревами, не знаючи, що робити. Там же знаходили укриття і коли чули, що летять снаряди.

Перший коксовий цех АКХЗ функціонував повністю, гараж розморозки, де на той момент працювала Ірина, також. У другому коксовому цеху працювало дві печі. Вугілля співробітники заводу розвантажували під бомбардуваннями, на роботу ходили, ризикуючи опинитися під обстрілами.

- Людей з міста тоді виїжджало багато, - згадує Ірина. - Залишилися найстійкіші. Про тих, хто не виїхав, почали говорити, що вони, мовляв, чекають на «русский мир». Ні, це усе маячня. Залишилися працювати люди, виховані за радянської влади. Тоді були гасла: «Ми дамо країні допомогу та вугілля, щоб люди могли жити». У нас у 2014 році було одне прагнення - зберегти місто та підприємство, яке нас годувало. Воно залишилося одне. І ми усі працювали.

Ми більше року були без світла, півтора роки без води та газу. Якщо був сильний обстріл, нам дозволяли залишатися вдома. Чоловік вмовляв не ходити на роботу. Але я не могла не ходити. Знала, що у мене сидить дівчинка на зміні, мені її треба змінити, їй теж треба додому, у неї там діти.

Авдіївка

2014 року Ірині Дрозач виповнилося 50 років. Через війну іменинниця про власний ювілей забула. Залишається лише уявити почуття жінки, коли під час робочої наради, коли місто постійно обстрілювалося, а майже усі магазини були закриті, її тепло привітали колеги, вручивши величезний букет квітів.
З 2014 року до лютого 2022 року Авдіївський коксохім продовжував працювати. У 2016 році, коли не стало масових обстрілів, на заводі навіть почали відбудовувати зруйноване.

- Наприкінці січня 2016 року у 20-х числах наш завод обстріляли із Градів, - розповідає Ірина. - Було затишшя, ми уже й забули про небезпеку, і раптом новий обстріл. Я була на зміні, розморожувала вагони із вугіллям для вивантаження на печі. Стежила за приладами на щитку. Тільки бригадир відійшов, я почула вибух, а у мене 1200 тиск на газопроводі, 2 величезні двигуни на 75, які перекачують газ для розморожування. Я затремтіла. З одного боку, де сушка, падає снаряд - і у мене вискакують вікна та двері. Хрестоподібно з боку гаража, де викочують вагони, падають 3 снаряди.

Спочатку я не зрозуміла нічого, бо був великий гомін. Сховатися нікуди, підвалу не було. Усе гуде, пил, кіптява, шихта летить. Я потихеньку пробралася у більш захищене місце між ящиками та димососами, яке ми самі з дівчатками зробили, щоб ховатися. Сіла і почала читати молитву «Отче наш». Я не плакала, але дуже злякалася. Потім тиша. Перша думка: «А димососи працюють?» Чую, гудять. І мене кличуть - озвалася. Коли мене вивели, тоді почалася істерика. Голова, руки, ноги, - усе тіло ходило, як на шарнірах у маріонеток. Я не могла випити склянку води. Поранення не було. Але був сильний шок.

Удома чоловікові Ірина про те, що сталося, не розповіла. Але стрес, пережитий під час обстрілу на заводі, буквально з наступного дня став катастрофічно позначатися на здоров’ї. Ірину Данилівну, за її словами, почало «поступово скручувати». Почалася сильна деформація суглобів ніг, плечей, рук, пальців. Протягом двох місяців після обстрілу йшла деформація суглобів усього скелета. Увесь цей час Ірина Дрозач, перемагаючи біль і сильно кульгаючи, продовжувала ходити на роботу.

Коли жінка вже не могла справлятися з болем і почала залишатися вдома, чоловік Віктор Миколайович побачив, що у дружини, крім болю, починалася істерика при обстрілах. Тоді про пережитий обстріл на заводі він і дізнався. Медики в Авдіївці не змогли суттєво покращити стан Ірини.
1 червня 2016 року їй дали групу інвалідності. З професійним захворюванням і пережитим стресом інвалідність не пов’язали…

- Чоловік мій, Віктор Миколайович, юрист за освітою, пішов добиватися, щоб визначили причиною інвалідності професійне захворювання. Але головний лікар нашої заводської лікарні Хілай сказав: «А ви упевнені, що суд виграєте та доведете, що усе сталося через вибух і нервовий стрес? Не забувайте, що у нас також є юристи». Замкнене коло… Спочатку була 3-я група інвалідності, через два роки - 2-а, стан мій погіршувався. Тоді ще можна було до професорів до Слов’янська звертатися. Вони дали висновок, що усе це має нервове підґрунтя. Їздила до незалежних ревматологів, вони також це підтвердили. А толку? Наприкінці 2021 року я пройшла переогляд, тоді мені дали 1-шу групу інвалідності довічно.

Але на цьому випробування війною для Ірини Дрозач та її чоловіка Віктора не закінчилися. 24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабної агресії Росії, в Авдіївці було відносно тихо. Сильні обстріли міста розпочалися після 8 березня.

- Сподівалися, що буде як у 2014 році, і поступово усе заспокоїться, - каже Ірина. - Але очікування не виправдалися. 21 травня 2022 року у наш будинок по вулиці Дружби, 33 прилетіли снаряди. Сталося це о 23:05.

Ми вже спали, я розбинтувалася, зняла бандажі. Коли лягали, було тихо, собаки замовкли. А ми орієнтувалися по собаках. Собаки перестали лаяти - значить, нормально буде, а якщо гавкають, то це недобре. Я спала у спальні, а Віктор у залі.
Спочатку вдарили по літній кухні. Перший снаряд був фугасний. Усе миттєво зайнялося полум’ям. Я підскочила. Потім одразу другий снаряд. Ми навіть не встигли збагнути, що це. Другий потрапив у ту саму воронку. У будинку - ні даху, ні вікон, ні дверей. Потім повна тиша та заграва. Я злякалася, сіла та сиджу.

Чоловік кричить: «Іро, ти жива?». Я сиджу на дивані у нічній сорочці. Даху немає, усе горить, шибки на підлозі, телевізор, стіл валяються. Усе знесло вибуховою хвилею. Чоловік каже: «Виходь». А куди йти? Він підійшов, у чому був, мене схопив за руку, потягнув до дверей, а двері заклинило.

Вийти не можемо. У вікно він мене не витягне, там в уламках усе, через двері теж не можна, почав штовхати. Документи, ліки завжди стояли напоготові біля дивану. Я у руках тримаю свої бандажі, бо без них не можу ходити. Нарешті вийшли у веранду, а потім треба ще надвір. Двері спочатку вигнуло в один бік, потім - в інший. Навкруги цегла валяється, холодильник і усе, що у ньому було, - розкидано. Так чоловік мене витяг з дому.

Подружжя намагалося додзвонитися до МНС і поліції, щоб покликати на допомогу. Але на їхні дзвінки ніхто не відгукнувся. Тож удвох із сусідом, що прийшов на допомогу, Віктор гасив пожежу самотужки. До 5 ранку. Лише через 3 дні Ірині вдалося передати, що її будинок зруйновано. Але жодних документів, які б підтверджували руйнування, не було. Ірина Данилівна просила поліцію приїхати, щоб оформити потрібні папери. Але співробітники поліції виїхати на місце відмовилися через постійні обстріли. Подружжю довелося обмежитися фіксацією звернення на лінію 102.

Авдіївка. Зруйнований російськими обстрілами багатоповерховий будинок.

Так перед Іриною та Віктором постало питання: «Де жити?». Спочатку перебували у знайомих, потім - у бомбосховищі у колишньому солярії лікарні, потім - у підвалі п’ятиповерхового будинку, де переховувалося 78 чоловік.

Зрештою Ірині та Віктору надала притулок незнайома бабуся Ніна. У неї подружжя прожило два місяці. Увесь цей час Віктор Миколайович охороняв залишки будинку, намагався вберегти вціліле майно від мародерів. Наводив порядки - розгрібав, чистив, годував кішок, собак. Якось поранився уламком, у чоловіка почалася гангрена на тлі діабету. Спочатку Віктор намагався отримати медичну допомогу в Авдіївці. Потім через волонтерів отримав направлення до лікаря військового шпиталю у Покровську. Там його залишили для операції та відновлення. А Ірина залишилася з бабусею Ніною в Авдіївці.

- Коли ми їхали до шпиталю, у нас зламалася машина, - згадує Ірина. - Я інвалід із паличкою, друга бабуся теж взагалі не ходяча їхала. Жоден цивільний не зупинився, аби допомогти нам на дорозі. Підійшли до військових - і одні допомогли, потім інші відгукнулися. Один із Дніпра, інший із Сум, третій із Вінниці. Вони поїхали за кілька кілометрів, привезли нам рідину в машину влити. Інші допомогли також. А цивільні проявили себе отак. Це наша людська байдужість. Люди нічого не розуміють, їх нічого не виправляє. Я таке ставлення дуже важко переживаю.

У жовтні 2022 року холоди почалися. Я з хворими ногами, тепла немає. Обстрілів усе більше і вони сильніші. Вікна у будинку закриті картоном. Спати лягала під двома ковдрами. Подітися нікуди. Дзвоню чоловікові в істериці. Коли починався обстріл, уламки летять, усе свистить. А ще після переляку у мене ноги починають відмовляти. Я сяду в туалеті, молитви читаю та плачу. Поки чоловік був, якось трималася, а потім узагалі розклеїлася...

У 2023 році подруга знайшла для пенсіонерів будинок у Мирнограді для тимчасового прихистку. Віктору ампутували пальці на нозі у шпиталі у Покровську. Через тиждень після операції - 6 жовтня - він приїхав на машині без шибок і забрав Ірину до Мирнограда. Подружжя вивезло із собою собаку, котів. Курей та іншого собаку віддали сусідам. Що вціліло від пожежі, також залишили сусідам.

У Мирнограді подружжя тимчасово проживало у невеликому старому приватному будинку до осені 2024 року. Орендну плату з них не брали, оплачували вони лише комунальні послуги. Господиня дозволила почистити сад, вирубати чагарник і сухостій. Це допомогло опалити будинок узимку. Допомогли дровами, вугіллям і соцслужби Мирнограда. Подружжя оформило переселенські виплати у Мирноградському управлінні соціального захисту населення. Але виживати дуже непросто. У Ірини пенсія - 3000 грн - усі гроші йдуть на ліки. У Віктора, який усе життя пропрацював у силових структурах, пенсія лише трохи більша.

- Я дуже сумую за Авдіївкою,- зі сльозами каже Ірина, - і чоловік мій сумує. Не сплю ночами, плачу. У мене будинок перед очима, Авдіївка. А там ще багато людей залишилося. Їм просто нікуди подітися.

Хотілося б повернутися до рідного міста. Сподіваюся, що усе відбудується, і наша Авдіївка буде ще кращою. Завод теж відбудують, і люди на ньому працюватимуть.
Після потрапляння снарядів у нашому будинку стіні вцілили лише у залі. Там у мене стояли ікони. Знаєте, жодна ікона не постраждала. А пізніше чоловік розповів, що коли ліг спати на моєму ліжку у будинку, то знайшов уламок від снаряда у моїй подушці. От нехай мені скажуть, що Бога не існує. Він є, і Він допоможе нам, Він нас і зараз захищає. Лише б люди у це вірили. І вірили у нашу Перемогу.

Максим ЗАБЄЛЯ.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 25 липня 2025 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down