Леонід Олексійович Коровніков, мешканець Желанного Донецької області. Багато років працював на Авдіївському коксохімі. До того часу, поки чоловік не зазнав серйозного поранення внаслідок обстрілу заводу.
Усе життя Леоніда пов’язано з питаннями безпеки на виробництві. Більше 10 років чоловік працював на Авдіїівському коксохімічному заводі. Уперше підприємство стало зазнавати обстрілів у 2014-2015 роках. Про той період Леонід згадує так:
- У 2014-2015 роках на Авдіївський коксохім «залітало». Я працював рятувальником у газовій службі. На заводі багато газових труб, коксових батарей. Аварії ліквідовували, засувки зачиняли. Бувало, людей витягали, рятували, надавали першу допомогу.
Звісно, через обстріли завод зазнавав пошкоджень. Але колектив підприємства робив усе можливе і неможливе, аби відновлювати пошкоджене, ремонтувати та навіть оновлювати виробничі потужності. Хоча воєнна ситуація не дозволяла АКХЗ працювати на повну потужність. Дві коксові батареї були закриті.
- Ми працювали за графіком день-ніч-дві доби вдома, - згадує Леонід Коровніков. - В Авдіївці я не жив, їздив автобусом додому з Желанного. Увесь край наш, люди з усіх навколишніх населених пунктів працювали на заводі в Авдіївці.
24 лютого 2022 року я був удома. Коли ми разом з колегою приїхали на роботу, то відчули – гримить. Одразу наш завод зазнав руйнувань. Потім, через якийсь час, газ перекрили. Деяких працівників відправили додому, а хтось ще лишався на виробництві. Потроху працювали, але людей на заводі ставало дедалі менше.
Зрештою, на коксохімі лишилося зовсім небагато людей у цехах. Після прильотів працівникі знову вставляли вікна. Але вугілля та кокс, що залишився, почали вивозити з підприємства. Усе, що могли врятувати - рятували, що могли зберегти – зберігали.
З початком повномасштабного вторгнення, за спогадами Леоніда, на завод почало прилітати майже щодня. Під час прильотів не можна було далеко відходити від цеху. Життєво важливо було перебувати у цехах, бо там можна було сховатися. На коксових батареях тунелі як бомбосховища. Леонід зазначає, що за період повномасштабної війни серед працівників заводу було чимало постраждалих і загиблих.
- Я був поранений прямо на заводі у 2023 році, - згадує Леонід. – Ми приїхали вранці на роботу, перевдяглися, поїхали на перший коксовий для замірів вугілля. Узяли проби. Коли ми повернулися, почали оглядати своє помешкання. У нас двоповерхова будівля.
Зайшли за будівлю, до дверей цеху залишилося дійти 10 метрів. Раптом за 20 метрів від нас прилетіла 120-а міна. Шарахнуло так…Мені перебило ногу осколком, він роздробив кістку. Колезі, який йшов за 5 метрів позаду, у каску потрапив уламок. Добре, що на нас були каски, бронежилети. Начальство стежило, щоб ми їх не знімали у жодному разі. Каска урятувала колезі життя: уламок потрапив у чоло, але каска захистила.
Нам пощастило. Свідомість я не втратив, у нас із собою були турнікети. Я сам собі турнікет наклав, потім, коли прийшов до тями, мій колега - Євген Букша - підскочив, допоміг мені. Зателефонували начальникові. У нас у заводоуправлінні були хлопці та броньований бусик. За нами приїхали через 5-7 хвилин. Мене завантажили та повезли до Авдіївки у лікарню.
Їхали дорогою, як у Чорнобилі. Такі там наразі краєвиди. Коли мене привезли, у лікарні вікон уже не було, але був лікар і дві медсестри. Вони наклали мені дві шини, вкололи знеболююче.
Потім військові ЗСУ постраждалих Леоніда й Євгена броньованою машиною транспортували до Очеретиного. Звідти вже МНСники повезли чоловіків далі. Євгена Букшу відправили до Покровська, там він пробув 5 днів, потім далі - до Дніпра. А Леоніда привезли до травматологічного відділення Мирноградської центральної міської лікарні.
Досвідчені травматологи лікарні виконали складну операцію, аби урятувати чоловіку ногу, встановили апарат Єлізарова.
Два місяці Леонід перебував у лікарні. Потім знаходився вдома. Коли апарат зняли, почався довготривалий процес загоєння та реабілітації.
- Узагалі, травма в мене важка - зазначає Леонід Коровніков. - Уламок сильно роздробив кістку. Мені довелось і пересадку шкіри робити.
Але оптимізму я не втратив, як і віри у нашу перемогу. У мене син Олексій на фронті. Добровільно пішов.
Він щодня робить усе можливе, аби швидше вигнати ворога з нашої рідної землі.
Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора.
