Життя Ніли Андріївни Портьянової розпочалося під час Другої світової. Та війна забрала у неї батьків, лишивши сиротою. Своє свідоме життя пані Ніла прожила у Донецькій області – у селищі міського типу Курдюмівка Бахмутського району. Жінка фізично важко та багато працювала. Але омріяного затишного відпочинку на пенсії не вийшло. Війна, розв’язана рф проти українського народу, позбавила Нілу Портьянову здоров’я, майна, нанесла глибокі фізичні та душевні рани. Вже більше року жінка перебуває у лікарнях, намагаючись відновити здоров’я.
Родом Ніла Портьянова з Ровенської області. Батьки дівчинки загинули під час Другої світової війни. Опіку над Нілою та молодшим братом узяла старша сестра, яка незабаром вийшла заміж. Після війни молоде подружжя разом з двома усиновленими дітьми подалося шукати кращої долі на Донбас. Тут, у Курдюмівці Донецької області, Ніла Портьянова подорослішала та прожила майже 80 років. Важко працювала у совхозі та на складах ртутного заводу. За словами пані Ніли, вона сподівалась на спокійну старість. Але омріяним прагненням не судилося втілитися у життя через війну, розв’язану рф у 2014 році.
- У 2015-2016 роках страшне, що в нас робилося, - розповідає пані Ніла. - Ми як зайці бігали по селищу - ховалися від ворожих прильотів. Після облаштування лінії розмежування поблизу Майорська стало трохи спокійніше. Але прильоти нікуди не ділися. Ми на слух навчилися розрізняти, наскільки небезпечний обстріл, чи є потреба ховатися, чи ні. Навчились по звуку вибухів і снаряди розрізняти. Адже кожен з них дає свій специфічний звук. Найбільш чудернацькі звуки - від «кассєт». Це не вибух. Там і пищить, і вищить, і «квакає».
На початку 2022 року у Курдюмівці був короткотривалий період відносного затишшя. А після 24 лютого для мешканців селища розпочався справжній ад. Обстріли знову почастішали. На Курдюмівку прилітали більш потужні снаряди, які руйнували усе навкруги. І найстрашніше – вони позбавили життя багатьох людей.
Пані Ніла разом з рідними жила по вулиці Сонячна, 5 у багатоповерхівці. Поруч була залізниця, чергова частина та підстанція. Через наближеність до стратегічних об’єктів багатоповерхівка неодноразово приймала на себе ворожі обстріли.
- Скільки разів так було, - згадує пані Ніла. - Вийшли на вулицю – наче тихо. А літаки зараз не такі як у Другу світову. Вони підлітають майже безшумно. А потім зразу над тобою гуде. Одного разу ми сиділи біля будинку з сусідкою Наташею Білицькою. А воно як гримнуло. Ось був той літак – і нема його. А до нас прилетіло. Наташа як почула вибух, впала на мене. Я кажу: «Наташа, треба швидко бігти ховатись у під’їзд, чого ти на мене впала?». А вона каже: «Прикрити вас хотіла».
![]()
Постійні обстріли швидко зруйнували інфраструктуру Курдюмівки. Комунальники узимку 2022 року намагалися робити усе можливе, аби після кожного великого обстрілу повертати тепло у квартири мешканців. Потім людям роздали буржуйки. Коли не стало світла, готували на вулиці на відкритому вогні. Люди згуртувалися, допомагали один одному. Утім, влітку 2022 року інтенсивність обстрілів збільшилася у рази.
- У липні, коли над нами літало, падало та вибухало усе, що можливо, мене контузило. Прямо у квартирі. Від вибуху снаряду вирвало вікно на кухні. Ударна хвиля була дуже потужною. Мене вдарило у потилицю так, що я головою у стінку влипла. Потім я два тижні ходила чорна, уся у синцях. Звертатися по допомогу вже було марно, усі лікарі виїхали з селища.
Але найстрашніші випробування для літньої жінки були попереду. 29 липня 2022 року багатоповерхівка № 5 по вулиці Сонячній знову стала епіцентром потужного «прильоту». У результаті ворожого обстрілу було важко поранено 4 мешканців будинку. Одна з поранених жінок Любов Степенко через кілька місяців померла у лікарні. На місті загинула Наталія Білицька – подруга пані Ніли. Сама ж вона отримала численні осколкові поранення.
- Без сліз цей день згадувати не можу, - із здриганням каже Ніла Андріївна. – До нас під будинок раз на тиждень якийсь підприємець привозив і роздавав хліб. По буханці кожному давав. Того дня люди вийшли на двір за хлібом. Наташа вийшла якраз з під’їзду, а я з городу у двір зайшла. Дивлюся, наші під шовковицею чекають на хліб. І я зупинилась. І раптом…
От як касетна бомба летить? Вона ж не вибухає, немає того звуку, як від снаряда, що летить. Воно як падає, то й ями нема, але усе змітає на своєму шляху. Там страшне було, отакі куски двохметрові літали, перебило опору. Наташа загинула. Не можу згадувати це…
А я отримала п'ять великих рваних ран – на потилиці, на руці, на спині. Ті, хто прийшов на допомогу, вивезли мене без документів. Просто підібрали на вулиці, поклали у бусік і повезли.
Спочатку Нілу Портьянову відвезли у лікарню до Дружківки, а звідти разом з пораненими бійцями ЗСУ – до Дніпра. Там у реанімації у несвідомості 82-річна жінка провела 11 днів. Медикам вдалося її стабілізувати. Потім поранену направили для подальшого лікування у Тернопіль. Там у госпіталі пенсіонерка провела 4 місяці.
- Лікарі у Тернополі дуже добрі, - зазначає пані Ніла. – Я стара, думала, мене лікувати не будуть. Але мій хірург Віталій Володимирович – дуже чуйна людина. І його помічник Михайло такий добрий. Рани дуже боліли, адже усі глибокі. У виписці зазначено – множинні поранення. У мене сахарний діабет, я на інсуліні, тому загоєння було довгим. Але лікарі як могли мене підтримували. Казали «потерпіть, потерпіть ще трошечки, тут підріжемо, отут почистимо». Не передати, які вони добрі, душевні люди.
Наразі рани вже загоїлись, але залишився ще один осколок – його ще не витягли. Але тепер не знаю, коли то буде. Боюся вже тієї болі, що я пережила. Не хочу відчути її знов.
Дуже важко було пані Нілі і через те, що тривалий час вона була позбавлена спілкування з рідними людьми. Її онука Тетяна Коржевська не припиняла шукати бабусю. Спочатку Тетяні повідомили, що пані Ніла загинула під час обстрілу. Ускладнювало пошуки й те, що евакуювали пані Нілу без документів.
- Онуці моїй Тані, коли це усе сталося зі мною, подзвонили і сказали: «Бабусі нема, їй голову відірвало», - зі сльозами розповідає пані Ніла. – Люди так сказали, бо у мене рана на шиї була велика. Я як упала, то голова була наче у стороні.
Онука знайшла мене у Дніпрі, коли я була у реанімації. Якась дівчинка з Курдюмівки приїхала у лікарню і мене впізнала. Коли я прийшла до тями, то подзвонила Тані, сказала, що кефіру хочу. Вона на той час була за кордоном, сама з двома дітьми. Таня домовилась із таксистом, щоб він приїхав і привіз мені кефіру. Тож та пляшка кефіру вартувала 400 гривень. Потім, коли я вже була у лікарні у Тернополі, Таня приїжджала до мене з Польщі, тиждень була зі мною.
Додатковим випробуванням для пані Ніли став довготривалий процес відновлення документів і підтвердження її особистості. Жінка довго була у лікарні у важкому стані і не отримувала ні пенсії, ні виплат для ВПО. Увесь цей час пані Нілу підтримували інші пацієнти та просто небайдужі люди. Вони допомагали купувати ліки й закривали інші першочергові потреби літньої жінки.
- Одежа на мені від людей, що лежали зі мною у лікарні, - каже пані Ніла. – Адже я не мала нічого. Я просила ще у Дніпрі, щоб дали якийсь халатік, бо я гола. Фахівці відповідали, що одежа зараз не має сенсу, адже рани треба обробляти.
Поранення мої оперували та лікували безкоштовно, кормили теж. Але у мене є проблеми з тиском, діабет, купа інших діагнозів. Гроші потрібні на усе. Мені дуже допомогла Неля, яка мешкає у Тернополі. Ми познайомилися у лікарні. Потім вона багато часу витратила, щоб мені документи зробити. І зараз з Тернополя приїжджає у Вишнівці у лікарню, мене навідує.
Поки мені зробили ці документи, скільки я сліз виплакала. Паспорт вже відновили, а ідентифікаційного коду немає. Кажуть, що мене у жодній базі даних немає. Як так? Я їм відповідаю, що у Курдюмівці я отримувала пенсію, субсидію, мала власну квартиру. Як це мене у реєстрах немає? Скільки я пережила через те, що коду не давали, не передати словами.
Коли пані Ніла була на лікуванні у Тернополі, вона отримала ще одну сумну новину: черговий ворожий «прильот» у під’їзд її будинку забрав життя сусідки Ганни Чуйкової. Жінка була прикута до ліжка, тому врятуватися не змогла. Тож нині з поміж мешканців 4-х квартир на поверсі багатоповерхівки Ніла Портьянова лишається єдиним живим свідком воєнних злочинів рф. Попри біль, поранення, хронічні хвороби та повну відсутність розуміння «а що далі», Ніла Андріївна у свої 82 роки зберігає міцність духу та жагу до життя.
- У мене у Курдюмівці такий чудовий город був біля дому. І малина, і полуниця. Коли я у лікарні прийшла до тями, змогла дозвонитися до сусідки Галини. Вона на той час ще була у Курдюмівці. Казала їй, щоб людей звала збирати ягіди. А вона відповідала: «Ти б подивилась на свій город зараз – він увесь танками зораний. Нічого не лишилось живого».
Я не знаю, куди піду після лікарні. І де буду жити після війни. Але дуже хочу повернутися у рідну Курдюмівку. І насадити новий город. Війна повинна колись скінчитись. А нормальне життя – повернутись…
