Із Людмилою Коваль ми познайомилися в одному із центрів проживання переселенців. У Мирнограді разом із донькою вона з весни 2022 року. Прибула після масованого артобстрілу селища міського типу Керамік Ясинуватського району Донецької області. Жінці дивом вдалося вижити. А історія її порятунку варта захоплення мужністю наших захисників із ЗСУ.
Людмила родом із Хмельницької області, але 30 останніх років прожила у Кераміку. Жінка каже, що війна для неї розпочалася ще у 2014 році. Тоді люди у селищі вперше дізналися, що таке «прильоти» від ГРАДів. У 2015 році, коли активні бойові дії стихли, Керамік опинився у так званій буферній зоні з крихким перемир'ям тривалістю у 8 років. Новий етап війни для жителів селища розпочався у березні 2022. Тоді ворог міцно узявся за СМТ. Лінія фронту невблаганно наближалася.
- Ми жили у восьмиквартирному двоповерховому будинку, - розповідає Людмила, - але без підвалу, тож під час обстрілів ховалися у квартирі під ліжком. У своїй квартирі я мешкала з донькою. Поступово практично усі виїхали, і нас у будинку залишилося четверо. Нам із донькою нікуди було їхати. Ніде ні родичів, ні знайомих. Постійного доходу я не маю, бо ще не на пенсії. До війни працювала, а потім лише підробляла, допомагала по господарству одиноким пенсіонерам. Донька підробляла у фермера на посівній, допомагала збирати врожай. Виживали більш- менш за рахунок господарства, городу та невеликих підробітків.
Жінка розповідає, що єдиний магазин, який працював у Кераміку, закрився на початку березня. Тож їй та дочці допомагали сусіди, які мали запаси продуктів. Чим довше тривали обстріли, тим гірше було з комунальними благами. Найтяжче було без електрики, бо без неї не стало і води. Питну воду люди брали з криниці, ризикуючи потрапити під обстріли. Мобільні заряджали у солдатів ЗСУ. Вони завжди давали таку можливість, допомагали людям з продуктами та доставкою гуманітарної допомоги.
14 травня 2022 року Людмила згадує з жахом.
- Увечері того дня, якраз напередодні мого 60-річчя, снаряди прилетіли до моєї квартири. Цілий день була абсолютна тиша, чудова погода: сонячно, тихо, ніде не стріляли. До мене в гості прийшов сусід, попросив зігріти воду на грубці. Я тільки сіла дрова взяти – і мене як вакуумом у грубку втягнуло, а зверху посипався другий поверх. Сусід був за 3 метри від мене - загинув миттєво. Добре, що я опинилася в печі, поки вона ще не горіла. Мене не тільки втягнуло всередину, а ще й присипало, стало важко дихати. Потім було ще три вибухи, один за одним.
Як потім з'ясувалось, перший снаряд потрапив на дах будинку, а потім уже були прильоти у квартиру, де мешкала сім'я Коваль. Коли усе стихло, жінка почала сама «видиратися» з печі - у неї нічого не виходило. Тож згодом почала кликати на допомогу, не знаючи, чи чутно її крики на вулицю.
- Врятували мене наші солдати, - каже пані Людмила. - Коли вони мене відкопали, я побачила не свою квартиру, а просто вулицю. Попросила хлопців дістати з-під завалів сусіда. Вони почали це робити і через якийсь час сказали: «Вантаж 200». За рацією викликали МНС. Мене віднесли на ношах у санчастину, бо я була приголомшена і не могла йти. Але болю не відчувала через шок. Єдине, що мене втішало, це те, що донька ще до вибуху пішла до подруги на сусідню вулицю. Солдати та військовий лікар - молоденька Яна - зробили усе, щоб мене врятувати. Мені надали першу медичну допомогу, крапельницю поставили і поклали у «Швидку» військову.
Поки Людмилу вивозили з Кераміка, по селищу не припиняли літати снаряди. Спочатку жінку доставили до Очеретиного, там перевантажили у цивільну «Швидку». Медики дорогою почали домовлятися з лікарнями регіону, шукали, хто зможе прийняти врятовану. Відгукнувся медперсонал Мирноградської центральної міської лікарні. Тут жінку швидко оглянув хірург, її вимили, зашили рану, санітарки знайшли чистий одяг. У лікарні постраждала перебувала 16 днів. У неї виявили численні забиття та перелом п'яткової кістки зі зміщенням.
- Увесь цей час мене шукала донька. Вона, коли побачила, що нашого будинку немає, була певна, що я загинула, - згадує Людмила зі сльозами на очах. - Після обстрілу військово - службовці ЗСУ зібрали уцілілих жителів селища, серед яких була і моя донька, і через добу «зеленим коридором» відправили в евакуацію до Львова. Я про це тоді не знала, зв'язку ніякого не було. Але й тут мені посміхнулася доля. Коли я була у лікарні, до нас у палату поклали жінку. Я розповіла їй свою історію. Вирішили шукати доньку разом.
За допомогою у пошуках жінки звернулися до волонтерки Світлани Маслової. Та невдовзі дізналася, що донька Людмили у Львові. Коли волонтерка повідомила, що Людмила жива і перебуває у лікарні, донька одразу приїхала до Мирнограда. Після виписки родину Коваль направили до дитсадка, де був пункт тимчасового перебування переселенців. Потім жінки знайшли прихисток у будинку місцевої мешканки, яка запропонувала безкоштовне проживання на кілька місяців. Адже у жінок не було ні документів, ні грошей. Там вони жили, доки Людмила відновлювала здоров'я та почала ходити без милиць.
З серпня минулого року мати з донькою живуть у гуртожитку. Тривалий час вони мали проблеми з відновленням усіх документів, без яких не могли отримати ані грошові виплати, ані знайти роботу. Виживали за рахунок гуманітарки та допомоги небайдужих людей.
Дах над головою сьогодні є, - каже пані Людмила, - у нас дуже хороші сусіди у гуртожитку. Близько 20 людей із різних міст. Усі змучились і настраждалися. Але знаєте, тут ми почуваємось у безпеці. Сподіваємося, що у Мир- нограді й надалі усе буде добре. Нам пропонували евакуюватися до Львова. Але тут, на території Донецької області, якось ближче до домівки та рідніше. Навіть чужі люди як рідні. Після нашої перемоги хочу повернутися до Кераміка. Хоча дому нашого немає, сподіваємося, що влада знайде, куди нас поселити. У моєму серці живе надія на це. Вірю, що війна скоро закінчиться...
Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора.
