Ігор Стрекозов: Ми бігли, а снаряди летіли та летіли

3 Листопада, 2025  
559
3 Листопада, 2025  
559

Життя Ігора Микитовича Стрекозова тісно переплетено з містом Волноваха Донецької області. Тут він народився. У ньому пройшла більша частина його свідомого життя. Прихід справжньої війни місто відчуло з самого початку широкомасштабної агресії рф. Уже на ранок 25 лютого 2022 року мешканці міста почали потерпати від масованих ворожих обстрілів.

- Зранку ми пішли по хліб, - пригадує Ігор. - Навколо усе було тихо, спокійно, ніхто не стріляв, у місті були бійці ЗСУ. Ми купили продукти і вже поверталися додому. І тут почався масований об­стріл, «прилетіло» на центральну вули­цю. Ми бігли, а снаряди летіли та ле­тіли. Усе ж дісталися додому, а сусіди тим часом уже побігли ховатися у під­вали. Ми також нічого з дому не взяли і одразу побігли до підвалу. Так для нас і розпочалася війна.

Сім'я Стрекозових - пан Ігор ра­зом з колишньою дружиною, сином та донькою - мешкала у двоповерховому будинку біля автовокзалу. Територіаль­но через цей район проходить в'їзд у Волноваху з траси Маріуполь-Донецьк. З 25 лютого жителі Волновахи опини­лися у підвалах через постійні ворожі обстріли. Будинки та квартири одразу почали зазнавати руйнувань. Ігор ра­зом із рідними спочатку знаходився у підвалі своєї багатоповерхівки. Коли була змога, підіймався до квартири, де на той час вже не було шибок, аби закрити вікна килимами. Але це була марна праця, адже незабаром у будин­ку від постійних обстрілів не залишило­ся навіть стін.

Тож за дві доби Стрекозови пере­бралися до іншого укриття, де вже хо­валися від прильотів понад 200 людей. Місцем укриття стало напівпідвальне приміщення залізниці, де знаходився центр управління рухом поїздів. Будів­ля стара, але міцна та монолітна. Як згадує пан Ігор, на той час і по цій бу­дівлі вже були прямі влучання.

У тому підвалі родина перебувала 10 днів. Увесь час майже постійно лунали вибухи. Проте люди ще сподівалися, що війна скоро закінчиться. Одного дня у підвалі від інфаркту померла жін­ка. Її тіло вивезли військові. А людям принесли багато сухих пайків. Обстрі­ли були настільки інтенсивними, що на вулицю вийти не можна було. Надвір добровольці «вилітали кулею», лише аби встигнути вилити нечистоти з від­ра, яке стояло при вході до підвалу.

- Одного ранку до нас прийшли сол­дати ЗСУ і сказали усім збирати речі та документи - було оголошено еваку­ацію. Залишати населення у місті вже було не можна. Старшим у підвалі був Сергій. Він мав маленький радіоприй­мач і постійно слухав новини. Так ми ді­зналися про час та місце збору. Треба було вийти та йти до центру на площу. Нам пощастило, бо коли ми йшли, об­стрілів не було, було чути лише вибухи вдалині. А от коли дісталися центру, «шмалять» почали страшно.

Пам'ятаю, що автобусів на площі було кілька, 3 чи 4, а людей дуже ба­гато. Усі дізналися про евакуацію та йшли з усіх боків, з усіх районів Волновахи. У цей час на площі пролунав вибух, я встиг доньку закрити собою. Ніхто не розумів, що і як буде далі. Ми в автобус не помістились, людей було багато. І люди, на жаль, не завжди поводилися гідно. Спочатку від'їхав перший автобус, другий, але люди на площі ще лишались. Невдовзі приїхала машина із двома військовими. Нічого не питаючи і довго не розмірковуючи, вони посадили до себе усіх, хто зали­шився на площі, - дорослих, дітей - по­кидали наші сумки - і в дорогу. Усе це було так швидко і емоційно важко, що дорогою до Покровська я майже нічого не бачив і не чув.

З Покровська сім'ю Стрекозових від­везли до Мирнограда. Спочатку в гума­нітарний центр у Палац культури, потім до школи № 4. Пропонували їхати далі, але донька Ігоря сильно хворіла, як і він сам, бо у підвалі було холодно та сиро. Зле було усім. Тож родина вирішила за­лишитися у Мирнограді. Ігор одужав відносно швидко, а доньку місцеві лікарі відновлювали біля 2-х місяців. Через 10 днів перебування у школі Стрекозових переселили до гуртожитку. Усіх нагоду­вали, забезпечили комплектом постіль­ної білизни, видали продукти.

- Тут я не один. Ми потрапили сюди усією моєю сім'єю. Ми в розлученні з дружиною, але жили з нею та дво­ма дітьми на одній території. Майже усі документи я встиг забрати, немає лише свідоцтва про народження дітей та наших із дружиною. Донька тут піш­ла до першого класу, син також навча­ється. Одразу фахівці розповіли нам, як оформити соціальні виплати. Ми це зробили. Тож життя продовжується...

Евакуюватися до Львова чи Кропивницького сім'я пана Ігоря поки не пла­нує. У Волновасі з моменту евакуації не були. Знайомі надіслали Ігорю фото, які свідчать про події у місті. Тож він до­стеменно знає, що їх багатоповерхівка зруйнована вщент. Родина подала до­кументи, аби зафіксувати факт втрати житла. Як зазначає Ігор Стрекозов, на­разі у його житті дуже багато питань і невизначеності щодо майбутнього. Під час евакуації чоловіку вдалося забрати з дому ліки. З того часу він живе завдя­ки заспокійливим препаратам.

Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 31 березня 2023 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down