Життя Ігора Микитовича Стрекозова тісно переплетено з містом Волноваха Донецької області. Тут він народився. У ньому пройшла більша частина його свідомого життя. Прихід справжньої війни місто відчуло з самого початку широкомасштабної агресії рф. Уже на ранок 25 лютого 2022 року мешканці міста почали потерпати від масованих ворожих обстрілів.
- Зранку ми пішли по хліб, - пригадує Ігор. - Навколо усе було тихо, спокійно, ніхто не стріляв, у місті були бійці ЗСУ. Ми купили продукти і вже поверталися додому. І тут почався масований обстріл, «прилетіло» на центральну вулицю. Ми бігли, а снаряди летіли та летіли. Усе ж дісталися додому, а сусіди тим часом уже побігли ховатися у підвали. Ми також нічого з дому не взяли і одразу побігли до підвалу. Так для нас і розпочалася війна.
Сім'я Стрекозових - пан Ігор разом з колишньою дружиною, сином та донькою - мешкала у двоповерховому будинку біля автовокзалу. Територіально через цей район проходить в'їзд у Волноваху з траси Маріуполь-Донецьк. З 25 лютого жителі Волновахи опинилися у підвалах через постійні ворожі обстріли. Будинки та квартири одразу почали зазнавати руйнувань. Ігор разом із рідними спочатку знаходився у підвалі своєї багатоповерхівки. Коли була змога, підіймався до квартири, де на той час вже не було шибок, аби закрити вікна килимами. Але це була марна праця, адже незабаром у будинку від постійних обстрілів не залишилося навіть стін.
Тож за дві доби Стрекозови перебралися до іншого укриття, де вже ховалися від прильотів понад 200 людей. Місцем укриття стало напівпідвальне приміщення залізниці, де знаходився центр управління рухом поїздів. Будівля стара, але міцна та монолітна. Як згадує пан Ігор, на той час і по цій будівлі вже були прямі влучання.
У тому підвалі родина перебувала 10 днів. Увесь час майже постійно лунали вибухи. Проте люди ще сподівалися, що війна скоро закінчиться. Одного дня у підвалі від інфаркту померла жінка. Її тіло вивезли військові. А людям принесли багато сухих пайків. Обстріли були настільки інтенсивними, що на вулицю вийти не можна було. Надвір добровольці «вилітали кулею», лише аби встигнути вилити нечистоти з відра, яке стояло при вході до підвалу.
- Одного ранку до нас прийшли солдати ЗСУ і сказали усім збирати речі та документи - було оголошено евакуацію. Залишати населення у місті вже було не можна. Старшим у підвалі був Сергій. Він мав маленький радіоприймач і постійно слухав новини. Так ми дізналися про час та місце збору. Треба було вийти та йти до центру на площу. Нам пощастило, бо коли ми йшли, обстрілів не було, було чути лише вибухи вдалині. А от коли дісталися центру, «шмалять» почали страшно.
Пам'ятаю, що автобусів на площі було кілька, 3 чи 4, а людей дуже багато. Усі дізналися про евакуацію та йшли з усіх боків, з усіх районів Волновахи. У цей час на площі пролунав вибух, я встиг доньку закрити собою. Ніхто не розумів, що і як буде далі. Ми в автобус не помістились, людей було багато. І люди, на жаль, не завжди поводилися гідно. Спочатку від'їхав перший автобус, другий, але люди на площі ще лишались. Невдовзі приїхала машина із двома військовими. Нічого не питаючи і довго не розмірковуючи, вони посадили до себе усіх, хто залишився на площі, - дорослих, дітей - покидали наші сумки - і в дорогу. Усе це було так швидко і емоційно важко, що дорогою до Покровська я майже нічого не бачив і не чув.
З Покровська сім'ю Стрекозових відвезли до Мирнограда. Спочатку в гуманітарний центр у Палац культури, потім до школи № 4. Пропонували їхати далі, але донька Ігоря сильно хворіла, як і він сам, бо у підвалі було холодно та сиро. Зле було усім. Тож родина вирішила залишитися у Мирнограді. Ігор одужав відносно швидко, а доньку місцеві лікарі відновлювали біля 2-х місяців. Через 10 днів перебування у школі Стрекозових переселили до гуртожитку. Усіх нагодували, забезпечили комплектом постільної білизни, видали продукти.
- Тут я не один. Ми потрапили сюди усією моєю сім'єю. Ми в розлученні з дружиною, але жили з нею та двома дітьми на одній території. Майже усі документи я встиг забрати, немає лише свідоцтва про народження дітей та наших із дружиною. Донька тут пішла до першого класу, син також навчається. Одразу фахівці розповіли нам, як оформити соціальні виплати. Ми це зробили. Тож життя продовжується...
Евакуюватися до Львова чи Кропивницького сім'я пана Ігоря поки не планує. У Волновасі з моменту евакуації не були. Знайомі надіслали Ігорю фото, які свідчать про події у місті. Тож він достеменно знає, що їх багатоповерхівка зруйнована вщент. Родина подала документи, аби зафіксувати факт втрати житла. Як зазначає Ігор Стрекозов, наразі у його житті дуже багато питань і невизначеності щодо майбутнього. Під час евакуації чоловіку вдалося забрати з дому ліки. З того часу він живе завдяки заспокійливим препаратам.
Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора.
