Життя Віталія Володимировича Кошового з 80-х років минулого століття нерозривно пов'язане з Авдіївкою Донецької області. Тут він створив сім'ю, тут у нього народилася донька, а потім онук. Коли Віталій згадує своє життя до 2014 року, з його обличчя не сходить посмішка. На той момент життя сім'ї Кошових було наповнене звичайними сімейними турботами. Багато приємних моментів дарувала улюблена робота. У Віталія вона завжди була творчою. Довелося кілька років попрацювати кореспондентом, фотокореспондентом газети «Авдіївський вісник». Також співпрацював він і з редакцією «Вечірнього Донецька».
Усе змінилося у 2014 році. Тоді на Донбас прийшли «освободители». Ціну їхньої «турботи» дуже скоро відчули жителі усього регіону, зокрема й Авдіївки.
- Добре пам'ятаю, як почалася війна у 2014-му. Я чекав на свою дружину й онука на дачі. І у цей час почали бомбардувати. Пам'ятаю сусідського хлопчика років 10, який біг вулицею, коли почув вибухи. Він запитав мене: «Дядю, що робити?». Я сказав, щоб він швидко біг додому. Щоразу, коли згадую це, у мене сльози на очах. Ніколи не забуду того моменту.
У січні 2015 року Віталію разом з родиною вперше довелося залишити рідну Авдіївку. Виїжджали, бо місто перебувало під постійними обстрілами, не було ні світла, ні тепла. Хоча, як зазначає Віталій, тоді руйнування у місті були ще не такими масштабними. Будинок родини Кошових уцілів. Тому, як тільки активні бойові дії припинилися, родина повернулася до рідного житла.
24 лютого 2022 року - дату початку повномасштабного вторгнення рф на територію України, Віталій запам'ятав дуже добре.
- Я на пенсії підробляв вантажником у магазині. 24 лютого почалися потужні обстріли Авдіївки. З магазину одразу увесь товар вивезли. Отже, я речі забрав, усе закрив і пішов додому. Рідні - дружина Ірина, донька Маргарита, онук Арсеній майже одразу евакуювалися з міста. Виїхали до Чехії. Власне, куди поїзд йшов, туди вони й попрямували. Онук, тоді йому було 9 років, дуже боявся обстрілів. У нього на тлі постійних вибухів розпочався нервовий розлад.
Віталій вирішив залишитись у місті, щоб стежити за будинком. У період з травня по жовтень 2022 року інтенсивність обстрілів Авдіївки зростала. Стріляли буквально щодня.
- Добре запам'яталося мені 22 травня минулого року. Я приготував на кухні картоплю та пішов перевдягнутися в будинок. Тільки вийшов - приліт. Кухня моя і вікна вщент, в уламках усі стіни та посуд. Довелося жити у сусіда, потім - у друга. Він ще мав цілу хату.
Сусіди та друзі Віталія Володимировича масово виїжджали з Авдіївки. А його просили доглянути майно. Так під опікою відповідального пенсіонера опинилося 13 осель. За ними він і доглядав упродовж весни, літа й осені 2022 року. Робив обходи після обстрілів, фотографував пошкодження квартир і будинків для господарів, висилав на їх прохання речі. За цей час у Авдіїв- ці через постійні обстріли загинуло чимало мешканців. Свідком деяких поранень і смертей Віталій став особисто.
- Пригадую червень минулого року. У місті постійні перебої з електрикою. А в нашій Службі єдиного замовника був великий акумулятор, і там усі заряджали мобільні телефони, павербанки. Щодня до 12 години можна було це зробити. Того дня я був там із знайомими. Один з них каже: «Я піду додому раніше». А я йому: «Та почекай, Васю, разом підемо». Не послухався він, пішов сам. Через час виходимо ми з СЄЗу, прямуємо додому, а Вася наш уже у чорному мішку на вулиці лежить - у нього влучив уламок від снаряда, що розірвався біля лікарні.
У будь-якому районі міста було небезпечно. На нас падали касетні снаряди. А з них «стрілочки» розліталися на велику відстань. Вони проти живої сили. Знаєте, нас вчили під час обстрілів лягати, бігти в укриття. Насправді так не виходить. У момент обстрілу усе тіло ціпеніє. Пам'ятаю, застав такий обстріл мене на вулиці. Один перехожий побіг вулицею вперед, другий - назад: першого поранило в ногу, іншого - у спину, а я вцілів. Одного разу сиділи з сусідом розмовляли, а до нас уламок прилетів. Вони такі маленькі, але важкі дуже. Потрапив той уламок у колону під'їзду поруч з нами.
Падали на нас і фосфорні бомби. Вечір, ніч - а тут вогні. Так гарно, красиво, але усі ховаються. Бо знають, що це. Потім ми гасили ці бомби піском. Адже фосфор водою гасити не можна.
У жовтні 2022 року інтенсивність обстрілів Авдіївки стала такою щільною, що навіть загартований характер Віталія не витримав. Він зрозумів, що настав час їхати з міста. Позабивав вікна у хаті, узяв із собою найнеобхідніші речі й улюблену кішку. Спочатку хотів поїхати до сусіднього Очеретиного. Але на той час це місто вже також зазнавало масованих обстрілів. Як каже Віталій, через свій вік він не хотів їхати з Донбасу. Тому за рекомендацією знайомого пастора вирішив їхати до Мирнограда Донецької області.

На новому місці Віталій Кошовий шукав житло через центр переселенців, який працює у ПК «Україна». Досить швидко вдалося знайти старий будинок, господар якого давно помер.
- Я виїхав із Авдіївки 9 жовтня, - каже Віталій. - А за кілька днів після мого від'їзду - 13 жовтня - на нашому базарі під обстрілом загинули 10 людей. Щосереди о 8 годині ранку на цей базар приїжджали люди торгувати, покупці займали чергу. Так було й того дня... Фахівці радять під час обстрілу лягати ближче до стіни. А куди лягти на базарі? Там нікуди не заховаєшся...
У будинку, де зараз мешкає Віталій у Мирнограді, давно ніхто не жив. Довелося докласти багато зусиль, аби навести у ньому лад. З облаштуванням на новому місці допомогли у центрі переселенців. Видали одяг, матрац, постільну білизну. Віталій з вдячністю відгукується про роботу координаторки центру Ольги Чепеленко. В Управлінні соцзахисту населення оформили виплати. Допомогли також з дровами та вугіллям. Постійно підтримують Віталія і нові сусіди. Пенсіонер регулярно отримує гуманітарну допомогу.
- Рідні мої, як і раніше, за кордоном, - розповідає Віталій Володимирович. - Зв'язок підтримуємо телефоном. Вони у Чехії живуть у гуртожитку, умови там не дуже. Чекають на закінчення бойових дій, щоб повернутися в Україну. Хочуть назад до Авдіївки. Але там від вибухів усі оселі пошкоджені, фундаменти порушені, а про комунікації й казати нічого. Там небезпечно жити. Легше Авдіївку знести та нову збудувати, я вважаю. Тож повертатися нам, по суті, нікуди.
Залишати Мирноград Віталій не планує. Каже, що місто йому сподобалося, так що він із задоволенням залишиться тут жити і після завершення війни. Сподівається, що господар будинку, де він зараз мешкає, запропонує довгострокову оренду. Жалкує Віталій лише про те, що поряд немає сім'ї і старих друзів.
- Мені цьогоріч виповниться 70 років, - каже пан Віталій. - Хочеться спокою та нормального життя. Знаєте, я сам про себе кажу: «Я не ВПО, а ВДВ - ветеран двох війн (2014 та 2022рр.)». Війна докорінно змінила моє ставлення до багатьох речей. Я зрозумів, навіщо збирати? Невідомо, скористаєшся ти цими накопиченнями, чи усе буде зруйновано, відібрано.
Для життя людині потрібно зовсім небагато. Візьми собі потрібне - і усе. А так живи та радій. Потіш себе смачненьким, піди на рибалку, відпочинь, не біжи, живи на повну силу. Багато хто цього не розуміє - накопичує так, начебто два життя хоче прожити. А треба жити зараз. І вірити у Перемогу.
Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора.
