Віталій Кошовий: Я не ВПО, а ВДВ - ветеран двох війн

4 Листопада, 2025  
532
4 Листопада, 2025  
532

Життя Віталія Володимировича Ко­шового з 80-х років минулого століття нерозривно пов'язане з Авдіївкою До­нецької області. Тут він створив сім'ю, тут у нього народилася донька, а потім онук. Коли Віталій згадує своє життя до 2014 року, з його обличчя не сходить посмішка. На той момент життя сім'ї Кошових було наповнене звичайними сімейними турботами. Багато приєм­них моментів дарувала улюблена робо­та. У Віталія вона завжди була творчою. Довелося кілька років попрацювати кореспондентом, фотокореспонден­том газети «Авдіївський вісник». Також співпрацював він і з редакцією «Вечір­нього Донецька».

Усе змінилося у 2014 році. Тоді на Донбас прийшли «освободители». Ціну їхньої «турботи» дуже скоро відчули жителі усього регіону, зокрема й Авдіївки.

- Добре пам'ятаю, як почалася ві­йна у 2014-му. Я чекав на свою дружи­ну й онука на дачі. І у цей час почали бомбардувати. Пам'ятаю сусідського хлопчика років 10, який біг вулицею, коли почув вибухи. Він запитав мене: «Дядю, що робити?». Я сказав, щоб він швидко біг додому. Щоразу, коли зга­дую це, у мене сльози на очах. Ніколи не забуду того моменту.

У січні 2015 року Віталію разом з родиною вперше довелося залишити рідну Авдіївку. Виїжджали, бо місто перебувало під постійними обстріла­ми, не було ні світла, ні тепла. Хоча, як зазначає Віталій, тоді руйнування у місті були ще не такими масштаб­ними. Будинок родини Кошових уці­лів. Тому, як тільки активні бойові дії припинилися, родина повернулася до рідного житла.

24 лютого 2022 року - дату початку повномасштабного вторгнення рф на територію України, Віталій запам'ятав дуже добре.

- Я на пенсії підробляв вантажником у магазині. 24 лютого почалися потужні обстріли Авдіївки. З магазину одразу увесь товар вивезли. Отже, я речі за­брав, усе закрив і пішов додому. Рідні - дружина Ірина, донька Маргарита, онук Арсеній майже одразу евакуюва­лися з міста. Виїхали до Чехії. Власне, куди поїзд йшов, туди вони й попря­мували. Онук, тоді йому було 9 років, дуже боявся обстрілів. У нього на тлі постійних вибухів розпочався нерво­вий розлад.

Віталій вирішив залишитись у місті, щоб стежити за будинком. У період з травня по жовтень 2022 року інтенсив­ність обстрілів Авдіївки зростала. Стрі­ляли буквально щодня.

- Добре запам'яталося мені 22 трав­ня минулого року. Я приготував на кух­ні картоплю та пішов перевдягнутися в будинок. Тільки вийшов - приліт. Кухня моя і вікна вщент, в уламках усі стіни та посуд. Довелося жити у сусіда, потім - у друга. Він ще мав цілу хату.

Сусіди та друзі Віталія Володими­ровича масово виїжджали з Авдіївки. А його просили доглянути майно. Так під опікою відповідального пенсіонера опинилося 13 осель. За ними він і до­глядав упродовж весни, літа й осені 2022 року. Робив обходи після обстрі­лів, фотографував пошкодження квар­тир і будинків для господарів, висилав на їх прохання речі. За цей час у Авдіїв- ці через постійні обстріли загинуло чи­мало мешканців. Свідком деяких пора­нень і смертей Віталій став особисто.

- Пригадую червень минулого року. У місті постійні перебої з електрикою. А в нашій Службі єдиного замовника був великий акумулятор, і там усі заря­джали мобільні телефони, павербанки. Щодня до 12 години можна було це зробити. Того дня я був там із зна­йомими. Один з них каже: «Я піду до­дому раніше». А я йому: «Та почекай, Васю, разом підемо». Не послухався він, пішов сам. Через час виходимо ми з СЄЗу, прямуємо додому, а Вася наш уже у чорному мішку на вулиці лежить - у нього влучив уламок від снаряда, що розірвався біля лікарні.

У будь-якому районі міста було не­безпечно. На нас падали касетні сна­ряди. А з них «стрілочки» розліталися на велику відстань. Вони проти живої сили. Знаєте, нас вчили під час обстрі­лів лягати, бігти в укриття. Насправді так не виходить. У момент обстрілу усе тіло ціпеніє. Пам'ятаю, застав такий обстріл мене на вулиці. Один перехо­жий побіг вулицею вперед, другий - на­зад: першого поранило в ногу, іншого - у спину, а я вцілів. Одного разу сиділи з сусідом розмовляли, а до нас уламок прилетів. Вони такі маленькі, але важ­кі дуже. Потрапив той уламок у колону під'їзду поруч з нами.

Падали на нас і фосфорні бомби. Вечір, ніч - а тут вогні. Так гарно, кра­сиво, але усі ховаються. Бо знають, що це. Потім ми гасили ці бомби піском. Адже фосфор водою гасити не можна.

У жовтні 2022 року інтенсивність об­стрілів Авдіївки стала такою щільною, що навіть загартований характер Ві­талія не витримав. Він зрозумів, що на­став час їхати з міста. Позабивав вікна у хаті, узяв із собою найнеобхідніші речі й улюблену кішку. Спочатку хотів поїха­ти до сусіднього Очеретиного. Але на той час це місто вже також зазнавало масованих обстрілів. Як каже Віталій, через свій вік він не хотів їхати з Донба­су. Тому за рекомендацією знайомого пастора вирішив їхати до Мирнограда Донецької області.

Віталій Кошовий

На новому місці Віталій Кошовий шу­кав житло через центр переселенців, який працює у ПК «Україна». Досить швидко вдалося знайти старий буди­нок, господар якого давно помер.

- Я виїхав із Авдіївки 9 жовтня, - каже Віталій. - А за кілька днів після мого від'їзду - 13 жовтня - на нашому базарі під обстрілом загинули 10 людей. Що­середи о 8 годині ранку на цей базар приїжджали люди торгувати, покупці займали чергу. Так було й того дня... Фахівці радять під час обстрілу лягати ближче до стіни. А куди лягти на база­рі? Там нікуди не заховаєшся...

У будинку, де зараз мешкає Віталій у Мирнограді, давно ніхто не жив. До­велося докласти багато зусиль, аби навести у ньому лад. З облаштуванням на новому місці допомогли у центрі пе­реселенців. Видали одяг, матрац, по­стільну білизну. Віталій з вдячністю від­гукується про роботу координаторки центру Ольги Чепеленко. В Управлінні соцзахисту населення оформили ви­плати. Допомогли також з дровами та вугіллям. Постійно підтримують Віта­лія і нові сусіди. Пенсіонер регулярно отримує гуманітарну допомогу.

- Рідні мої, як і раніше, за кордоном, - розповідає Віталій Володимирович. - Зв'язок підтримуємо телефоном. Вони у Чехії живуть у гуртожитку, умови там не дуже. Чекають на закінчення бойових дій, щоб повернутися в Україну. Хочуть назад до Авдіївки. Але там від вибухів усі оселі пошкоджені, фундаменти по­рушені, а про комунікації й казати нічо­го. Там небезпечно жити. Легше Авдіїв­ку знести та нову збудувати, я вважаю. Тож повертатися нам, по суті, нікуди.

Залишати Мирноград Віталій не пла­нує. Каже, що місто йому сподобалося, так що він із задоволенням залишиться тут жити і після завершення війни. Спо­дівається, що господар будинку, де він зараз мешкає, запропонує довгостро­кову оренду. Жалкує Віталій лише про те, що поряд немає сім'ї і старих друзів.

- Мені цьогоріч виповниться 70 ро­ків, - каже пан Віталій. - Хочеться спо­кою та нормального життя. Знаєте, я сам про себе кажу: «Я не ВПО, а ВДВ - ветеран двох війн (2014 та 2022рр.)». Війна докорінно змінила моє ставлен­ня до багатьох речей. Я зрозумів, наві­що збирати? Невідомо, скористаєшся ти цими накопиченнями, чи усе буде зруйновано, відібрано.

Для життя людині потрібно зовсім небагато. Візьми собі потрібне - і усе. А так живи та радій. Потіш себе смач­неньким, піди на рибалку, відпочинь, не біжи, живи на повну силу. Багато хто цього не розуміє - накопичує так, на­чебто два життя хоче прожити. А треба жити зараз. І вірити у Перемогу.

Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 31 березня 2023 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down