Галина Остапчук: Якби швидше закінчилася ця війна

5 Листопада, 2025  
683
5 Листопада, 2025  
683

Галина Михайлівна Остапчук - корінна меш­канка Донбасу. Як і у біль­шості жителів регіону, усе її життя пов'язане з робо­тою на промислових під­приємствах. Фізично важка праця, сім'я, виховання дітей і заслужений відпо­чинок. Усе як і у більшості. Надію на спокійне життя на пенсії зруйнувала війна. 2022 року вона принесла Галині Михайлівні непо­правну втрату - унаслідок ворожого обстрілу жінка втратила доньку.

Народилася Галина у Миколаївці Донецької області. Але переважну частину життя, майже 50 років, про­жила у сусідньому селищі міського типу Курдюмівка. Цей населений пункт нині адміністративно належить до Бахмутського району і до війни налічував майже тисячу мешканців, а це близько 300 приватних будин­ків, 5 двоповерхових, 1 триповер­ховий і кілька будинків баракового типу. У мирний час до населеного пункту регулярно ходили електрички з Бахмуту. Сполучення з Торецьком забезпечували маршрутки.

Курдюмівка відома своїм заво­дом, який виробляв кислототривку цеглу, плитку, ФЕМ, цемент для ме­талургійних і хімічних підприємств України та зарубіжжя. Курдюмівською цеглою вимощено Києво-Пе­черську лавру, Андріївський узвіз, Михайлівську площу, площу імені Грушевського у Києві, Приморський бульвар в Одесі, бульвар імені Пуш­кіна у Донецьку.

Галина Михайлівна багато років працювала на будівництві маляром- штукатуром. Останні 20 років перед пенсією працювала на залізниці. На заслужений відпочинок жінка вийшла у 2010 році. Незадовго до цього після тривалої хвороби з жит­тя пішов чоловік Галини Михайлівни Володимир, а 2012 року теж від хво­роби померла донька Людмила. На той час Галині Михайлівні допомогли пережити цю втрату донька Ната­ля та син Сергій, шість онуків і двоє правнуків.

В останні роки Галина Остапчук жила одна у власному будинку по вулиці Заводській, 17. Обробляла невелику земельну ділянку у 5 со­ток, на якій вирощувала усе, що було необхідно, доглядала гарний сад. Влітку робила запаси на зиму. Із за­доволенням доглядала правнуків, коли їхні батьки були на роботі. Діти доньки Галини жили по сусідству.

Мирне життя для Курдюмівки та її мешканців закінчилося у січні 2015 року. Тоді мешканці селища вперше дізналися, що таке війна і сповна відчули її жорстокість.

- 31 січня 2015 року нашу Курдюмівку вперше накрили Градами, - згадує Галина Михайлівна. - Було дуже страшно. Того дня внаслідок обстрілу вбило сусіда через буди­нок від мене. Його звали Анатолій Яроцький, йому було 53 роки. Він був на пенсії, військовий. Приліт був просто перед будинком, він по­мер миттєво. Того дня від обстрілу Градами, окрім мого сусіда Анато­лія, загинуло ще четверо людей. Усі чоловіки: Володимир Слюсар (34 роки), Андрій Кириченко (37років), Юрій Гаташ (50 років) і його паси­нок Олександр (30 років).

Через два роки 6 лютого 2017 року неподалік мого будинку по провулку Севастопольский заги­нув зовсім молодий хлопець - Саш­ко Новицький. Йому було 15 років. Обстріл був увечері. Я вийшла на­двір - з усіх боків чутно крики, шум. Страшно було. У багатьох місцях у селищі тоді горіли будинки. Під час обстрілів жодних служб до нас не приїжджало. Того дня було так само. Коли Сашка поранило, ви­кликали швидку. Диспетчер сказав, що машина виїхала на виклик. Але ж ніхто так і не приїхав. Хлопчик по­мер на руках у діда Анатолія Шило­ва.

З 2017 року і до початку 2022 року, за спогадами Галини Остапчук, Курдюмівка страждала від об­стрілів трохи менше. Прильоти на територію селища періодично тра­плялися, але жертв серед людей не було. З новою подвійною силою обстріли Курдюмівки відновилися взимку 2022 року. Напередодні повномасштабної агресії Росії сели­ще зазнало сильного обстрілу.

- 23 лютого 2022 року почалися прильоти, - розповідає Галина Ми­хайлівна. - У мене гостювала кума. Я пішла проводжати її додому. Ми відійшли метрів на 10 від мого бу­динку, і тут розпочався обстріл. Я дуже злякалася. Мені здалося, що обстрілюють нашу вулицю. Але ви­явилося, що прилетіло на сусіднє Зеленопілля. Руйнування там були великі, але загиблих ще не було. Пізніше у Зеленопіллі вбило чолові- ка-пенсіонера. Його звали Станіс­лав Ярчук.

Після обстрілу я прибігла додому і почала дзвонити родичам, плака­ла. Син давно наполягав, щоб я ви­їжджала з Курдюмівки, але власну хату мені кидати не хотілося. Хто думав, що так буде? Усі сподівали­ся на краще, а тут таке почалося. Курдюмівку нашу почали обстрілю­вати майже щодня.

Через масовані обстріли у се­лищі почалися регулярні перебої з водою та світлом. Спочатку люди робили запаси води, у ті поодино­кі моменти, коли вона з'являлася у кранах. Потім воду почали возити бочками. Технічну воду люди брали у каналі, що поряд, питну запасали як могли.

У червні-липні минулого року через обстріли було пошкоджено високовольтну лінію. Стало дуже сутужно і з електрикою. Мешканці відновлювали пошкоджені дроти самотужки - два дні світло було, по­тім на тиждень знову зникало. Люди змушені були готувати на грубках, буржуйках, топити дровами.

Галина Остапчук згадує, що у червні 2022 року фугасний снаряд прилетів до будинку баракового типу біля школи № 12. Там мешкало кілька сімей. Декому вдалося вря­туватися, вибравшись із-під зава­лів. А ось подружній парі Людмилі й Олександру Кудла вижити не вда­лося. Чоловік і дружина загинули у власній квартирі.

Наприкінці липня минулого року Галині Остапчук повідомили страш­ну новину: унаслідок ворожого об­стрілу загинула її донька Наталя.

- Я, на щастя, на власні очі цього не бачила, - зі сльозами каже Гали­на Михайлівна. - Люди розповіли, що усе відбувалося так. 29 липня 2022 року моя донька та її сусіди сиділи біля будинку № 5 по вулиці Сонячна, де вони жили. Будинок триповерховий, розташований поряд із залізничним вокзалом. Донька сама працювала на заліз­ниці. Усі чекали, мали привезти соціальний хліб. У цей час із літака скинули касетні бомби. Зятю Сер­гію уламок потрапив у ногу, сусідці Любові Степенко - у хребет (від цього поранення жінка померла че­рез кілька місяців). Ще одна сусід­ка Марія Заяц отримала поранення у живіт. Вона вижила, як і 82-річна Міла Портьянова. Вона отримала чисельні поранення і досі знаходиться у лікарні у Тернополі. А мою доньку Наталю - убило.

Старший син Наталії Анатолій ви­їхав із Курдюмівки одразу після по­хорону. На другий день виїхав зять Сергій та онук Володимир. Зва­ли і мене із собою. Але куди їха­ти? Думала, може пронесе. Я, як і більшість, не хотіла їхати з рідного дому.

Галина Остапчук

7 вересня минулого року Галина поїхала за пенсією до Бахмуту. По­шту до Курдюмівки вже не привози­ли. У цей час у сусідньому селищі Зеленопілля розпочався обстріл. Там убило чоловіка. До селища ніх­то їхати не хотів. Як згадує Галина Остапчук, загиблого поховали на дошках і в покривалі. А на зворот­ньому шляху до Курдюмівки на трасі Бахмут-Горлівка Галину із сусідами, які їздили разом із нею по пенсію, обстріляли автоматною чергою з посадки. На щастя, тоді ніхто не по­страждав.

Через місяць, 6 жовтня 2022 року, снаряд прилетів до літньої кухні Галини Остапчук. Про ці події вона згадує так.

- Я спала у хаті. Було 2 години ночі. Під час вибуху від літньої кухні залишилися одні руїни, а в будинку одразу вилетіли шибки, посипали­ся дошки, цегла. Я, як могла, зату­лила розбите вікно і чекала ранку, лежачи на дивані з відкритими очи­ма. А вранці побачила, що до стіни у залі пришпилений мій светр. Вия­вилося, уламок залетів через вікно, зачепив светр, що висів на стільці, і разом з ним встромився в стіну прямо над диваном, де я спала. На щастя, мене він не зачепив. А так би...

Вранці я з силою висмикнула уламок із стіни і почала дзвонити синові, онукам. Розповіла усе. Син давно живе у Мирнограді. Він напо­ліг, щоб я виїхала з Курдюмівки піс­ля цього обстрілу. Тому що ховати­ся мені було ніде, у будинку немає такого підвалу, щоб можна було пе­речекати обстріл. Тож я вирішила виїхати.

У хаті залишила усе. З собою узя­ла лише одяг, чашку, ложку, видел­ку. Сподівалася, що мені вдасться повернутись. У мене там залиши­лося багато закупорки, яку готува­ла синові, онукам. Онучці купила у подарунок набір каструль, постіль­ну білизну, плед. Усього цього уже немає.

Як виявилося, рішення виїхати з рідного дому у Курдюмівці для Галини Остапчук у прямому сенсі слова виявилося рятівним. 15 жов­тня 2022 року, уже після від'їзду Га­лини, сусіди, які ще залишалися у селищі, надіслали їй відео пожежі, яка виникла в її будинку після пря­мого влучення снаряда. Будинок згорів практично вщент, гасити во­гонь було нікому.

Уціліла лише частина стін і труба. Фото та відео руйнувань син Галини Сергій зареєстрував через портал «Дія».

Згорів ущент і будинок по- сусідству з будинком Галини. Але найстрашніше, що від обстрілів у Курдюмівці гинули люди. Уже піс­ля від'їзду Галина дізналася, що смерть знову прийшла до родини Новицьких. У 2017 році під час по­трапляння снаряда загинув 15-річ- ний Сашко. А 28 жовтня 2022 року новий приліт у будинок його дідуся та бабусі по вулиці Леонова забрав життя діда Анатолія Шилова та ма­тері хлопчика Юлії Новицької.

Вижити у цій родині вдалося лише бабусі - Зінаїді Шиловій, ві­тчиму Олександру та маленькій сестрі Саші Новицького - Варі. Усі вони евакуювалися до Полтавської області. Пізніше снаряд прилетів у інший будинок по вулиці Леонова. У результаті почалася пожежа, в якій живцем згорів інвалід, прикутий до ліжка.

До Мирнограда Галина Михай­лівна приїхала 8 жовтня 2022 року. Син знайшов їй квартиру для при­хистку, допомагає оплачувати ко­мунальні послуги, усіляко піклуєть­ся про матір. У Мирнограді Галина Остапчук відновила виплату пенсії, в Управлінні соцзахисту населення їй оформили переселенські випла­ти. Регулярну допомогу жінці нада­ють у центрі переселенців у Палаці культури. Тут видають гуманітарку, предмети гігієни. Системну допо­могу надає і Товариство Червоного Хреста.

Незважаючи на увесь пережитий біль і втрати, Галина Михайлівна не втрачає оптимізму. Жінку регулярно навідують племінники. Вона спілку­ється телефоном із онуками, які нині через війну розкидані по Україні та за її межами. Рятує від сумних думок і волонтерський центр «Територія добра». Галина Михайлівна регуляр­но відвідує заняття з фітнесу, в'яже, бере участь у святкових чаюваннях. Попри це повністю вигнати біль із серця не вдається.

- Що тепер мені робити, до кінця не розумію, - з гіркотою каже Гали­на Михайлівна. - Я втратила донь­ку, залишилася без даху над голо­вою. Немає ні дому, ні меблів, усе, що було нажито - втрачено. По­друга називає мене «бомж із про­пискою». У паспорті прописка є, а фактично - я бомж. Та й Курдюмівки нашої, по суті, уже нема. Усі будин­ки зруйновані, скільки людей по­вбивало там. Страшно згадувати.

Але все одно хочеться поверну­тись додому. З ким спілкуюся, усі додому хочуть: знайомі у Полтав­ській області, Тернополі, Добропіллі, Рівному, Німеччині. Усі про по­вернення додому тільки й кажуть.

Ще мені дуже хочеться возз'єднання нашої родини. Коли я жила у селищі, поряд були і онуки, і правнуки. Було ким і чим займа­тися. Вони приїжджали у гості, я до них ходила. Ми були великою та дружною родиною. Швидше б за­кінчилася ця війна...

Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 26 травня 2023 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down