Наталія Безматна: Душа кричить від болю

10 Листопада, 2025  
691
10 Листопада, 2025  
691

Наталія Безматна народилася у Часів Ярі. У рідному місті закінчила медучилище. З того часу життя жінки тісно пов’язане з роботою в місцевих лікарнях. Останні роки Наталія, уже на пенсії, працювала старшою медсестрою терапевтичного відділення лікарні планового лікування.

Наталія Безматна із захватом згадує останні роки праці перед повномасштабним вторгненням рф. Часів Яр майже не постраждав від обстрілів і не знав окупації у 2014 році, коли почалася війна на сході. Тож лікарні містечка жили звичним насиченим життям і навіть почали впроваджувати загальнодержавну медреформу собі на користь.

Хоча сам Часів Яр, як для густонаселеного Донбасу, місто невелике, у терапевтичному та хірургічному відділеннях місцевої лікарні було усе необхідне. Цілодобово працювало приймальне відділення. Щоби зробити медзаклад комфортнішим для людей, тут ремонтували палати й кабінети, закупили нові комп’ютери, діагностичне й медичне обладнання, оновили лабораторію. Пані Наталія з теплом згадує співпрацю працівників первинної та вторинної ланки, які працювали в одній будівлі.

Усе докорінно змінилося у лютому 2022 року з початком повномасштабної агресії рф проти українського народу.

- Увесь 2022 рік я ходила на роботу під обстрілами, - розповідає Наталія Безматна. - Останнім часом ми вже не працювали в будівлі лікарні. Її обстріляли - вікна й огорожі розлетілися. Тож для медиків виділили кілька класів у школі й обладнали робочі місця. Там і приймали хворих, і лікували їх. Але із часом школу також розбили.

Ранок 24 лютого 2022 року я добре пам’ятаю. Поряд із тим місцем, де я живу, є ліс. У ньому стояли наші солдати. Зранку перший приліт був туди. Від вибуху все затремтіло, піднявся дим… Ми прийшли на роботу. Почали евакуювати хворих, розподіляти кого куди.

За спогадами пані Наталії, після перших обстрілів 24 лютого життя у Часів Ярській громаді кілька місяців ще справляло враження нормального. Обстріли були періодичними, всі служби працювали. Мешканці лише з острахом дослухалися до вибухів з-під віддалених Сєвєродонецька та Лисичанська, які на той час стали центрами збройного протистояння нашої та ворожої армій.

Усе змінилося, коли лінія фронту впритул підійшла до Бахмута. Наступ вагнерівців на місто відчули й у Часів Ярі.

- У селищі Канал, що ближче до Бахмута, уже немає нічого живого. Наше місто знищують далі, - з гіркотою та сумом у голосі каже пані Наталія. - У терапевтичному відділенні ми знаємо всіх своїх хронічних хворих. Спочатку багато з них залишалися в місті. Люди зверталися - ми їх капали, лікували.

Наразі на дев’ять сотень людей у місті лишилося чотири медсестри та одна літня лікарка. Начмед приїздить із Дружківки раз в три дні.

- Ці медсестри за можливості ходять до пацієнтів між обстрілами. Але тепер уже працюють у пункті незламності. Якусь першу допомогу вони, звісно, можуть надати. А із серйозними травмами пацієнтів відвозять до Костянтинівки та Дніпра.

Наталія Безматна засвідчує, серед мешканців багато поранених і загиблих. Ті, хто не виїхали, щодня можуть отримати поранення чи загинути.

Люди постійно сидять у підвалах. Хтось у багатоповерхівках, хтось у приватних будинках. На вулиці Садова, де жила Наталія Безматна з родиною, людей уже не лишилось. У всіх помешканнях вибиті вікна, обвалені стіни, пошкоджені дахи.

- 21 червня 2023 року в Часів Ярі загинув мій знайомий - Микола, - розповідає пані Наталія. - Почався обстріл - шістнадцять прильотів по місту. Миколі 51 рік - його поранило в скроню. Ті, хто були поруч, отримали контузію, а будинок, де ховалися, згорів.

Коли я вже виїхала, загинув чоловік моєї співробітниці Алли. Сидів на балконі п’ятиповерхового будинку, коли почався обстріл. На початку червня в нашого колишнього головного лікаря загинули донька Катерина та дружина Анжела Браїлко. Доньці Каті виповнилося 27 років, вона лікар-рентгенолог. Снаряд влучив у родинний дім.

Наталія Безматна трималася за улюблену роботу й залишалася в рідному місті увесь 2022 рік. До лікарні пересувалася перебіжками між мінометними обстрілами.

Цьогоріч у січні Наталія з одинадцятирічним онуком Тимуром виїхали з Часів Яру. Перші два місяці жили в Хмільнику. А потім переїхали до Мирнограда, де від покійної сестри у Наталії лишилася квартира. Тут пані Наталія наразі і мешкає разом з онуком, другим чоловіком та його 88-річною мамою. Племінник Наталії служить у ЗСУ.

- Чоловік та його мати виїжджали із Часів Яру вже після мене, - розповідає Наталія Іванівна. - Поки вони були там, до будинку прилетіли касетні бомби. Усі дивом врятувалися. Добре, що в коридор вискочили. У сам дім прилітало декілька разів. Спершу 9 лютого 2023 року уламки прошили дах і пройшли через дві кімнати. Потім на город прилетіло. Втретє - знову в дах у будинку. Я в «Дію» подала заяву про руйнування будинку, зафіксувала все на фото. Тільки комісії не було, бо в ці місця зараз ніхто не виїздить.

Будинок Наталії після ворожого обстрілу.

Будинок Наталії після ворожого обстрілу. Будинок Наталії після ворожого обстрілу.

Коли обстріли міста трохи вщухли, пані Наталія вирішила поїхати до Часів Яру, подивитися що вціліло з її майна. Виявилось, що нічого. Усе, що не знищили обстрілами, витягли мародери.

- Душа кричить від болю. Одна справа приліт, а інша - крадіжка під час війни. Двері зачинені в будинку, але вікон немає. Через них із хати витягли все - пральну машинку, постільне, верхній одяг, з комода спідню білизну взяли! Забрали навіть дитячі іграшки та губні помади. І зробили це місцеві, які там залишилися. Як у душу плюнули.

Дуже гірко це. Тим паче, що в місті мене всі знають. Я 35 років пропрацювала в дитячій інфекції, а потім 10 років у терапії. Я - вдова. У мене дорослі діти - два сини, два онуки. Я знаю всіх у місті. Знаю тих дітей, яких лікувала маленькими. Навіть знаю, хто там лазив. Це, скажімо так, люди із низькою соціальною відповідальністю. Нині вони там «господарі».

Знаєте, прожити життя і одного разу стати жебраком - дуже важко. Щоб це все зрозуміти, треба пережити. Але не дай Боже комусь це переживати.

Попри біль від втрати рідного дому, улюбленої роботи і в цілому звичного життя пані Наталія не втрачає оптимізму і вірить у Перемогу.

- Коли війна закінчиться, у мене лише одне бажання - повернутися додому. Нехай навіть там самі руїни лишилися, а всі речі вже розтягли. Є надія, що після Перемоги вдасться знайти в рідному місті якесь житло. Сподіваюся, що допомога буде, і мені вдасться все реалізувати.

Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото з архіву Наталії Безматної.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 25 серпня 2023 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down