Коли Мирноградська громада вже почала потерпати від системних обстрілів, своєю історією з читачами «Рідного міста» зголосилася поділитися Наталія Лискова. За останні три роки жінка мінімум тричі змінювала місце проживання як вимушена переселенка. Мета у Наталії одна – уберегти дітей і не зневіритися після непоправної втрати, яку пережила.
Наталія Олександрівна Лискова – корінна мешканка Донеччини. Жінка ніколи не цуралася фізичної роботи, тому свідомо обирала собі працю не в офісі, а на виробництві. Усе життя Наталія працює на промислових і комунальних підприємствах Донбасу.
У 2000-х роках у ще вільному Донецьку пані Наталія працювала на відомому на всю країну заводі «Точмаш». Потім – на кондитерській фабриці «АВК» машиністом лінії цукерок, глазурувальницею.
У 2010 році Наталія познайомилася з шахтарем Сергієм. Після весілля подружжя оселилося у селищі міського типу Курахівка – там Сергій працював на шахті № 42. Молода родина мешкала у власній квартирі. Невдовзі на світ з’явилися діти – Даша та Рома.
По завершенню декретної відпустки Наталія працювала на очисних спорудах міськводоканалу. А на початку 2022-го вирішила змінити місце роботи і влаштувалася до флагману вугільної промисловості України – у шахтоуправління «Покровське».
День, коли почалося повномасштабне вторгнення, жінка запам’ятала дуже добре, бо зранку приїхала на медичний огляд з приводу працевлаштування. Того ранку через початок ворожого наступу він так і не відбувся.
За спогадами пані Наталії, у Курахівці у перші місяці повномасштабної війни суттєвих обстрілів не було. Вони почастішали влітку 2022 року. А у вересні у житті Наталії сталася найбільш трагічна подія.
- 27 вересня 2022 року я була на роботі у першу зміну. У цей час почався обстріл Курахівки касетними снарядами. Чоловік мав вихідний. Ми жили у квартирі у двоповерховому будинку. Вдень Сергій порався на кухні, готував обід для дітей. Біля 14 години поблизу нашого будинку впала бомба. Осколок влетів у наше вікно. Чоловік отримав глибоке поранення. Сергій упав, навіть не встигнувши щось зрозуміти…
Найстрашніше, що усе сталося на очах у дітей. Коли почався обстріл, Даша, якій тоді було 12 років, побігла ховатися у ванній кімнаті. А десятирічного Рому батько захистив власним тілом. Для дітей поранення батька, свідками якого вони стали, виявилося величезною психологічною травмою. Діти не знали, що робити, як допомогти, тому зателефонували мені на роботу.
Я наказала дітям бігти до сусідів, аби вони викликали швидку. Бригада медиків приїхала за пів години і забрала чоловіка до лікарні. По дорозі до медзакладу чоловік помер. У свідоцтві написали, що смерть настала через осколкове поранення у живіт і легеню внаслідок бойових дій і велику втрату крові.
Той день сміливо можна назвати одним з найбільш кривавих в історії Курахівки. Адже від обстрілів тоді загинуло багато людей. Окрім Сергія, який отримав смертельне поранення у власній квартирі, на вулиці біля пункту видачі гуманітарної допомоги по вулиці Чкалова внаслідок обстрілу загинуло ще 6 людей. Були і поранені. Наталія каже, що люди фізично не встигали добігти до укриття, хоча і намагалися там сховатися.

Наступні події пані Наталії згадувати дуже важко.
- Пам’ятаю, що я одразу поїхала додому. Мала надію, що чоловік живий, адже мені ніхто не повідомив, що він помер. У Курахівці на той момент ні світла, ні зв'язку не було. Я одразу поїхала до лікарні. Там і отримала страшну звістку.
Після похорону пані Наталія вирішила евакуюватися, аби не наражати на небезпеку дітей.
Спочатку жінка з дітьми перебралася до Гірника. Там мешкала свекруха пані Наталії. Вона допомагала виховувати дітей, доглядала за ними. А коли фронт наблизився і до цього населеного пункту, пані Наталія вирішила їхати далі.
У Мирнограді, який на той момент був на відстані 40 км від лінії фронту, жінка у березні 2023 року знайшла затишну трикімнатну квартиру. Її власниця, дізнавшись про трагічну втрату у родині Лискових, скасувала орендну плату. Отже житло родина винаймала лише за сплату комунальних послуг.
Після втрати чоловіка Наталія не отримала жодної фінансової підтримки від державних установ. Бо наразі у випадку загибелі цивільної людини від ворожих атак вони законодавчо не передбачені.
Матеріальну допомогу жінці надали лише на підприємстві – у шахтоуправлінні «Покровське». Через те що Наталія залишилась єдиним годувальником у родині, вона влаштувалася на посаду фрезерувальника IV розряду, відповідна робота є дуже складною.
У відповідь на питання, чи важко їй було працювати на цій посаді, – жінка знизує плечима та каже, що під час війни усім нелегко.
- Я працювала у шахтоуправлінні на верстаті. Зміна тривала 12 годин: мала або дві перші, або день-ніч. На підприємстві з початку війни бракувало людей. Я довго працювала удвох з колегою. Без чоловіків. Бронювання на підприємстві було, але воно розповсюджувалось не на усі спеціальності. До того ж працівників, які мають важливі для війни знання та навички, одразу забирають до лав ЗСУ – це зрозуміло.
Я готова важко працювати, бо у мене один пріоритет – виростити та виховати дітей.
У 2023 році у рамках виконання програми оздоровлення, яка діє на підприємстві, я на 21 день їздила на відпочинок до Моршина. Там дітей лікували як фізично, так і ментально. З Дашею та Ромою працювали психологи, дітям призначили необхідні препарати, аби допомогти упоратися з наслідками травми після загибелі батька. Адже їм і досі сниться тато, кров, війна, увесь той жах, що вони пережили…
Війна усім нам завдала непоправних втрат. Але зламатися ми не маємо права, - підкреслює Наталія.
У серпні минулого року керівництво Донецької обласної військової адміністрації ухвалило рішення про обов’язкову евакуацію родин з дітьми з Мирноградської громади. І Наталія з дітьми знову збирала валізи, адже була змушена шукати для своєї сім’ї новий прихисток.
Наразі родина Лискових мешкає у Харкові.
Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото з особистого архіву Наталії Лискової.
