Четвертий рік ворог методично знищує рідний для нас Мирноград. З весни вся територія і нашої, і сусідньої Покровської громади знаходиться у дроновій облозі. Ворожі дрони цілодобово контролюють не лише під'їзні шляхи, а й саму територію міста. Пересуватися територією зараз практично неможливо не лише воїнам ЗСУ, а й тим мирноградцям, хто з різних причин не зміг своєчасно евакуюватися.
Наразі вирватися із Мирнограда з ризиком для власного життя вдається одиницям. А спілкування з цими людьми дає унікальну можливість дізнатися правду про воєнні злочини, які скоюють росіяни на території українського Донбасу. Нещодавно нам вдалося поспілкуватися з корінною мешканкою Мирнограда Світланою Сіваковою. Жінці дивом вдалося вижити після дронової атаки у Мирнограді.
Світлана – педагог за освітою. Останні роки перед виходом на пенсію вона працювала у методичному кабінеті Будинку творчості дітей та юнацтва. Восени минулого року переважна більшість мирноградців залишила рідну громаду через масові обстріли міста і знищення всієї комунальної та соціальної інфраструктури.
Світлана ж разом із 79-річною мамою - Валентиною Іванівною Колесник, ухвалила непросте рішення залишитися в рідних стінах. У будинках, де члени сім'ї Сівакових і Колесник жили протягом кількох десятиліть. Пропонуємо щиру розповідь Світлани про події останнього року у Мирнограді. Далі - пряма мова.
- Минулої осені ми з мамою ухвалили дуже непросте рішення - залишитися у рідному місті. Причин було кілька. Чоловік помер, тато теж, діти поїхали з міста. А ми з мамою залишились удвох. Кожна з нас мала свій впорядкований будинок і набуте за життя майно. У маминому гаражі стояв автомобіль, у моєму – авто та мотоцикл. Діти залишили нам усі свої речі. Сусіди повиїжджали та передали нам ключі від своїх будинків. Ми вирішили все це охороняти. Майже всі сусіди залишили у будинках тварин – кішок і собак. Їх треба було комусь годувати.
І в мене, і в мами на той момент жевріла надія, що місто не буде захоплене. Ми гадали, що нам просто потрібно знайти сили, щоб пережити зиму без світла, води, газу й інтернету. Але ми до цього були готові. До того ж у Мирнограді ми залишилися не самі. У місті тоді перебувало кілька тисяч людей. Вони були і на нашій, і на сусідніх вулицях. Ми спілкувалися, допомагали та підтримували один одного як могли.
Минулої осені і взимку, поки дрони ще ганялися за транспортом, а не за людьми, нам вдавалося виїжджати до Добропілля. Там отримували пенсію, ходили магазинами. У житловому масиві біля шахти «5/6» тоді багато народу жило. На трасі була купа велосипедів. Люди туди-назад їздили. Багато хто відвідував сусідні більш мирні міста автостопом.
Наші військові підвозили, коли могли. Пам'ятаю, у березні цього року був сильний дощ. Він мене у дорозі застав. До Білицької мене довезли, а на Добропілля не було машин. І тут з'явилося авто з нашими військовими. Старший пригальмував і запросив підвезти мене.
Дорогою ми розмовляли. «Та ви можете російською спілкуватися зі мною», - сказав він. Розповів, що Мирноград добре укріплений і ворогові непросто буде до нього зайти. «Я вам скажу, що мені так шкода всіх вас. Я сам зі Львова. У нас удома ціни на оренду житла злетіли так, що «кому війна, а кому мати рідна». Не розуміють вони, з чим стикаються люди тут на лінії фронту…»
Перший приліт поряд із нами був у січні цього року. Два снаряди впали позаду дому й один - попереду. По сусідству мешкав хлопець, у його будинок прилетіло, але і нашому дісталося – вилетіло все. Перед цим вулицями ходили наші військові та попереджали, щоб усі прибрали відеокамери, антени. Бо ворог активно їх моніторить. Біля маминої хати господар не прибрав відеокамеру. І вночі в його будинок прилетів дрон, потім залп Граду. Дісталося і маминому будинку.
Жили ми у літній кухні з переходом. Ті, хто ночував у підвалах - їх давно немає. Завалило під час руйнування будинків, а рятувати нема кому.
Також росіяни використовують багато запальних снарядів. Якщо такий по будинку прилітає, там уже не виберешся - або задихнешся, або згориш. Тому ми спали в переході між будинком і кухнею; попередньо позабивали там вікна.
По воду я їздила до Свято-Пантелеймонівського храму, а за продуктами - до магазину «Шахтар». Був час там навіть питну воду продавали. Також ми постійно збирали дощову воду у ванни, брали її у покинутих дворах з корит. На цій воді готували їжу собакам і кішкам. Телефони заряджали від сусідських генераторів. Потім дрони стали прилітати на шум генераторів. Ми купили сонячні батареї, але заряжалися від них телефони слабо. А пізніше зв'язку у місті зовсім не стало.
Дрони почали полювати на мирних ще з осені, але вони були тоді як іграшкові. За мною часто полювали, я їх ігнорувала, не боялася зовсім. Побачиш, що летить, за дерево зайдеш, він політає, у гілках заплутається і падає. З нього тільки труха сипеться й якісь папірці.
Все змінилося навесні цього року. Дрони стали небезпечні - із бомбами. Оператори дронів бачать, де ти сховався, і скидають на тебе бомбу.
Зранку завжди хочеться чогось гарячого. Але немає ні світла, ні газу. Треба топити грубку, а в небі дрони літають. Якщо бачать дим, то скидають заряд у трубу. Тому вугіллям ми піч не топили, тільки дровами, від них диму не видно. Підеш сусідами, назбираєш хмизу та гілок. А ще у нас великий горіх закривав трубу у будинку. Це рятувало. Вугіллям ми ризикували топити тільки в сильні морози і вночі.
Періодично росіяни починали стріляти хаотично по місту. Тоді ми пили водичку, жували хліб і сиділи у кутку у темній хаті цілодобово. Тільки-но вийдеш у двір - починають стріляти.
Вночі вони використовували тепловізори. Моя вівчарка Дік ночувала у домі разом із нами. Він на дивані збоку спав. Із ним не так страшно було. Серед ночі Дік підходить до мене і носом треться, проситься до туалету. Тільки двері відчиняєш, Дік виходить і відразу фіолетове світло починає вулицею блимати. Дік бігцем назад. Просто вийдеш по дрова кудись або до сусідів годувати тварин, вони вже бачать і починають обстрілювати. Причому навмання: то недоліт, то переліт, то повз вуха у наш город. Так ми й жили.
Восени мене та маму вперше поранило. Ні швидких, ні лікарень у Мирнограді вже кілька місяців як не було. Всю медичну допомогу у місті взяв на себе волонтер Ілля Полтавцев. Він наперед готувався до цих подій. Мав великий запас медикаментів і три машини. Дрони за ним постійно ганялися. Але його це не зупиняло. Адже у громаді залишилося багато людей, яким потрібна була медична допомога, навіть онкохворі.

Разом із ліками Ілля привозив воду, хліб, продукти, корм для тварин. Не лише нам, а й іншим людям на сусідніх вулицях. Але він не міг розвозити все у кожне подвір’я. Я взяла на себе доставку продуктів і медикаментів сусідами. Ілля швиденько під’їжджав до нас у двір, усе вивантажував і давав мені список - кому і що треба доставити. А я пізніше на велосипеді з рюкзаком усе це розвозила вулицями. Також Ілля залишив мені кровоспинні медикаменти і шприци на той випадок, якщо ми чи хтось поблизу отримає поранення.
16 жовтня 2024 року до будинку мого свата Миколи Івановича Педика прямим наведенням прилетіла ракета. Йому було 79 років, він жив сам. Це було близько восьмої вечора. Сват тим часом був удома на кухні. Він згорів живцем. Пожежники вже до нас не їздили. Разом із сусідами ми змогли загасити вогонь лише наступного дня.
Ілля привіз труну і ми з ним позбирали залишки тіла. Поховали його на городі. Пізніше на тому місці, де було ліжко тестя, я знайшла його череп. Прикопала біля могилки.
Оскільки у мене від Іллі були кровоспинні засоби та медикаменти, я змогла врятувати кілька людей. Добре запам’ятався один випадок. До нас на вулицю, до будинку, де жили літні люди, переїхав чоловік Ігор Петрачков. Він сидів уранці, курив. Тут прилетів уламок і йому відірвало сідницю. Сусіди сказали мені про це.
Я поїхала велосипедом, вколола кровоспинне, залила рану перекисом водню, перев’язала. Зв’язку мобільного не було. Піднялася на гірку за 26 будинком у мікрорайоні «Західний» (там, поки не прилетіли КАБи, у нас був «переговорний пункт», зв’язок можна було спіймати). З Іллею мені зв’язатися не вдалося.
Повернулась до Ігоря, підкинула до грубки, він сказав, що його морозить. Я зрозуміла, що він спливає кров’ю, перемотала ще сильніше, дала пігулку. Поїхала знову дзвонити, нарешті зв’язалася з Іллею. Він приїхав вчасно. У результаті нам вдалося врятувати Ігоря. Він вижив, зараз живе у Чорноморську. Я до нього додому всю зиму до березня їздила, годувала його собаку. Якось вона відв’язалася і мене злякала. Я впала, зламала руку. Довелося їхати до Добропілля автостопом, щоб загіпсувати.
Дрони, звичайно, постійно полювали за Іллею. Спершу вони розбили одну його машину, потім другу. 31 жовтня 2024 року Ілля поїхав на житловий масив «5/6» когось вивозити і зник. Усі шукали його. Виявилося, що у машину потрапив дрон. Ілля був поранений, його сильно контузило, він втратив пам’ять, не пам’ятав, з ким він їхав. Його вивезли військові та відправили на лікування до Дніпра. Зараз Ілля разом зі своїми трьома дітьми виїхав до Прибалтики. Коли він поїхав, медична допомога у Мирнограді закінчилася.
Кілька людей у моєму оточенні померло від того, що просто не було кому надати медичну допомогу. Я на вулицю Стрітенську відвозила гуманітарку та медикаменти. Там жив чоловік із онкохворою дружиною. Коли вона померла, він був змушений поховати її на городі. Служб ніяких уже у місті не було. 2 грудня 2024 року у мене на руках від серцевого нападу помер сусід. Я не змогла допомогти.
Загалом із тілами загиблих і померлих дуже страшна ситуація у місті. Торік ще можна було організувати евакуацію тіл. Тепер це майже неможливо. Тіла дуже довго не забирають, якщо взагалі забирають.
Пам’ятаю, як поруч із нами підбили автівку цивільних і машину ЗСУ. Вона перекинулася, і снаряди викотилися на узбіччя. З обох боків дороги великі рови, об’їхати їх неможливо. Біля цивільної машини, зважаючи на бутси та каску, лежало обгоріле тіло нашого солдата. Я повідомила про це його побратимів, яких зустріла на 40 кварталі. Рада, що вони змогли його забрати.
Їхала якось у березні з Добропілля, де пенсію отримувала. Дивлюся, машина біля дев’ятиповерхівки у мікрорайоні «Західний» із обгорілим трупом. Виявилось, що це наш сусід. Просто їхав по воду. І не доїхав. Дрони тоді вже почали активно полювати на людей.
Я спромоглася зателефонувати на 112. Повідомила точне місце перебування тіла, відправила фото. Але його дуже довго не могли забрати. Хоча знаю, що на тіло чекали родичі з Краматорська. У результаті те, що залишилося від тіла, їм передали для поховання. Але так далеко не з усіма. Нерідко підходиш до підбитої машини, а там труп. І ніхто не забирає, собаки розтягують рештки… Страшно.
9 червня цього року ми мали сильну спеку. Я зібралася їхати до магазину, а мати захотіла поїхати зі мною. У мене був один велосипед, а другий нам сусід подарував. Поїхали ми.
Закупилися у магазині «Закуток», він ще працював. Їдемо назад, дуже спекотно, мамі погано, до 40 кварталу ми ледве докрутили педалі. Мама зупинилася посидіти на зупинці, відпочити. Я поїхала додому, відвезла продукти і відразу повернулася за нею. Вона на той час уже дійшла до магазину «Реал». Я перевантажила усе з її велосипеда на свій - і ми пішли дорогою. Обидві побачили, що летить дрон, блимає червоним світлом. Ми сховалися біля дев’ятиповерхівки під деревом ще з одним чоловіком. Дрон завис над нами. Думала, що зараз скине бомбу. Але він повисів-повисів і полетів.
Було близько 14:00, ми вирішили якнайшвидше потрапити додому і пішли. Я йшла попереду. Раптом почула вибух. Хвиля в мене вдарила, усе кругом почорніло, тіло загуло як під струмом, нічого не видно. Розвертаюсь, а мама лежить - і в неї від коліна немає ніг. Вона руку до мене тягне, кличе мене.
Я відчула, що не зможу до неї нахилитися, просто впаду поряд. Оскільки я йшла попереду, у мене було поранення у спину, потилицю, руку, у бік - навиліт. Нікого довкола не було. Я зрозуміла, що мені треба кликати на допомогу сусідів. Пішла в якомусь забутті, чую кров чавкає у кросівках, думаю: «Тільки дійди, не падай!»
Як я дійшла до вулиці Сєрова, не пам’ятаю. Там у крайньому будинку жив наш знайомий Геннадій. Він з сусідами сидів у дворі. Я покликала його і одразу впала на хлопців. Вони почали мене перемотувати. Я сказала, що там мати на асфальті. Вони покликали чоловіків із нашої вулиці та побігли туди.
Дрони над ними літали, до асфальту їм довелося лізти по-пластунськи. Вони також могли підірватись. Хвилин 15 вони повзли, ледве витягли маму. Потім вони прийшли і сказали мені, що мами вже немає. Я попросила поховати її у нас на городі.

Кілька чоловіків пішли маму ховати, інші написали на папірці мої дані на випадок втрати свідомості та почали шукати, на якій автівці мене вивезти. Машин цілих уже не було, усі розбиті. Сусіди довго бігали, шукали. Зрештою Сергій, який у міськводоканалі працює слюсарем, приїхав за мною на машині. Загорнули мене в ковдру. Сергій сказав: «Тримайся, зараз летітимемо як на літаку. Найголовніше пролетіти трасу від Мирнограда до повороту на Лиман. На Родинському сховаємось». Це було вже надвечір.
У лікарні в Добропіллі з мене витягли 25 уламків. Накололи мене так, що я нічого не відчувала. Вдома хлопці думали, що у мене переломи, бо спухли руки, бік, ноги.
Потім були два дуже важкі для мене тижні. Слова «перев’язка» – це щось страшне. Дренажі вставляли у наскрізні рани - їх змащували чимось пекучим на кшталт йоду. Пінцетом засовували у рану з одного боку, з другого витягували. На наступну перев’язку дренаж потрібно було витягнути. Біль пекельний. Знеболюючі не допомагали. Вдячна Богу, що змогла усе це витерпіти. Зараз рани вже загоїлися. У лікарні я провела місяць.
До Мирнограда я повертатися вже не буду. Дуже хочу могилу сфотографувати мамину. Сподіваюсь, сусіди це зможуть зробити для мене. Не знаю, як, але мені треба забрати документи, передати сусідам, які залишилися, ключі від своїх і чужих будинків, кудись подіти свого собаку та кішок.
У мене дві доньки, обидві мешкають у Росії, до них я не потраплю. В Україні у мене є рідний син, він в Тернополі. І є ще один прийомний. Нині він у Варшаві. Наразі вони вже всі знають про те, що трапилося зі мною та бабусею.
Коли мене привезли до лікарні, телефона у мене не було. Думала, як хоч комусь повідомити про себе. А якщо помру? Як вони дізнаються? Але, мабуть, мама допомогла... Двері в палату були відчинені, коридором йшла якась жінка і запитала про те, в якій палаті Оля Панфілова. Я зрозуміла, що йдеться про мою колегу з Мирнограда. Попросила санітарку, щоб переказала, якщо Оля Панфілова у свідомості і ходить, щоб вона прийшла до мене.
З Олею ми разом працювали у Будинку творчості, потім вона була заступником директора з виховної роботи у ліцеї. Виявилося, що незадовго до того, як я потрапила до лікарні, дрон поранив Олю й її чоловіка у Мирнограді. Вони йшли до магазину, над ними зависнув дрон. Олі посікло обличчя, ногу. Чоловіка у важкому стані відправили до Дніпра, потім перевели до Добропілля.
Оля до мене у палату прийшла на милицях. Сама вся у ранах. Я почала плакати. Оля як могла мене заспокоювала. Принесла мені футболку і шкарпетки.
Ми з нею почали думати, як передати звістку моїм дітям. Почали згадувати спільні номери. А їх, насправді, і немає. Згадали лише, що телефон моєї доньки є у Наташі - продавчині магазину, де ми разом із Олею закупалися. Так я зв’язалася із донькою Юлею. Доки у мене не з’явився свій телефон, який подарували знайомі, Оля носила мені власний, і я з донькою спілкувалась.
Юля розповіла, що напередодні того, що сталося зі мною та мамою, їй наснився сон. У ньому на мені були білі тапочки у дірочку, а в руках я тримала іншу пару білих тапочок. А потім їй наснилась могила на городі. Я проридала у лікарні тижня зо два. Усе це згадується і стоїть перед очима. Ви не уявляєте, як це все страшно…
Після завершення лікування на Донеччині Світлана не ризикнула повертатись до Мирнограда. Ворожі дрони просто не дали б такої можливості. Волонтери змогли передати Світлані частину її документів, сфотографували могилу загиблої матері та вивезли до притулку у Дніпропетровську область п’ять її кішок. Улюблених собак передоручили тим сусідам, хто ще залишився у Мирнограді.
Нажаль, більшість тих, хто проживав у Мирнограді на вулиці Стрітенській, загинули внаслідок прильоту ворожого КАБу. За словами Світлани, це сталося 17 серпня. Її будинок і будинки сусідів були знесені до фундаменту. Наразі жінка намагається оформити компенсацію за зруйноване житло.
Після лікарні Світлана два тижні провела у племінника у Дніпрі. Там вона розпочала процедуру відновлення частини втрачених документів. А потім вирушила до сина у Тернопіль. У найближчих планах Світлани - оформлення закордонного паспорту і продовження лікування. Жінка жаліється, що майже не відчуває праву ногу, повернулися болі. Окрім того, з’ясувалось, що у тілі Світлани ще лишається 3 металевих уламки, які потрібно видалити.
Спілкувався Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора та з архіву Світлани Сівакової.

