Записки вимушеної переселенки. Частина 2

Зранку четвертого дня подорожі ми подякували гостинному місту Умань за теплий прийом і продовжили шлях. Вирішили змінити маршрут: пріоритетом стали путівці, а на трасу було вирішено виїжджати лише у тому випадку, якщо дороги не буде зовсім.

Утім, мешканці селищ активізувалися та самостійно обладнали блокпости на в'їзді та виїзді до населених пунктів. Вони дуже прискіпливо ставилися до «чужаків», що суттєво ускладнювало маршрут. Але, на щастя, машину, де пасажирами були лише жінки та діти, місцеві пропускали без затримок.

Близько 20:00, подолавши нарешті пристойну відстань, ми прибули до Хмельницького. У місті світова ілюмінація, люди гуляють вулицями – звичайне мирне життя, наче й немає війни. Працювали заправні станції, світилися вітрини магазинів та кафе, наче паралельна реальність. Навіть комендантська година тут починалася лише з 22:00. Утім, Центр допомоги переселенцям працював цілодобово, а величезний плакат із зазначенням адреси центру та контактних телефонів зустрічав нас одразу на в'їзді до Хмельницького.

Центр допомоги переселенцям було розташовано у кінотеатрі у центрі міста. На майданчику перед закладом культури стояли автівки зі східними номерами. Також тут було багато волонтерів, які допомагали, підказували, втішали та надихали. Нас зареєстрували – і незабаром у складі невеликої колони у супроводі поліції ми прибули до місця призначення – будівлі дошкільного закладу, де нас привітно зустріли. Великий сучасний дитячий садок розрахований на 14 груп. Ми розташувалися у підготовчій. Душова кабіна, тепла підлога, серветки, посуд, засоби гігієни – усе було готове для гостей. Нам люб'язно побажали добраніч і пообіцяли о 8-й ранку нагодувати сніданком.

Своє слово мешканці Хмельницького дотримали: пюре з сосискою, гарячий капустняк, кава-чай і бутерброди в дорогу. Подякувавши працівникам освіти та пообіцявши повернутися до їхнього гостинного міста після перемоги, ми рушили в дорогу.

Упевненість у тому, що ми стрімко наближаємося до мети і п'ятий день стане останнім днем ​​у дорозі, дозволила нам трохи розслабитися та насолоджуватися краєвидом. Тепер наші технічні зупинки були трохи довшими, а на черговій заправній станції ми смакували хотдоги та пили каву. І уникали розмов про війну.

Увечері ми прибули до Прикарпаття. Отже подорож, яка тривала п'ять днів, добігла кінця. На нас чекали дружні обійми, душ, вечеря та затишна постіль. Наслідуючи приклад головної героїні Скарлет з роману «Віднесені вітром», ми вирішили усі думки про майбутнє залишити «на завтра», – так і зробили.

Родина друзів, де ми зупинилися, мешкає у великому селі на Прикарпатті. Кілька років тому цей населений пункт відзначив 300-річчя від дня заснування. Місцеві добре між собою знайомі, тому ми одразу привернули до себе увагу. Компанія наша була жіночо-дитячою, наш водій зареєструвався у сільській раді, хоча найближчим часом збирався у зворотньому напрямку. До речі, цей маршрут він подолав за півтори доби практично пустою трасою з однією зупинкою на ночівлю у Вінниці.

За дві доби, після сумнівів і роздумів, обговорення аргументів і фактів та аналізу ситуації кожен з нас прийняв для себе одне з найважливіших рішень у житті. Як наслідок, одна частина нашого дружнього колективу вирішила залишитися на Прикарпатті, інша – рухатися далі на захід: наші друзі і знайомі вже обживалися у сусідній Польщі, і ми вирішили наслідувати їхній приклад.

Два дні на відпочинок, домовленість із перевізником – і зранку ми знову у дорозі. У нас були наміри орендувати житло та шукати роботу у Польщі, але ситуація швидко змінювалася. Так, коли ми сідали в автобус, то були упевнені, що їдемо до Вроцлава і принаймні одна з нас вже має роботу. Але згодом усе пішло шкереберть.

Але про все по порядку. Наш автобус прямував до Варшави. Дорога до кордону зайняла 4 години, ще три провели на кордоні, на польському – трохи довше, ніж на українському. І ось, нарешті, нас вітає Польща. Протягом шести годин до Варшави ми дізналися, що житла у Вроцлаві вже немає, а незабаром випарувалося й місце роботи, надто багато охочих, божевільна конкуренція. Дружня нам країна офіційно стає хабом, визнавши, що розселити і працевлаштувати усіх охочих українців у неї вже немає можливості.

З іншого боку, світ тримається на дружних обіймах. Увечері ми прибули до західного вокзалу Варшави. І перше, що почули, було так несподівано і так приємно: «Борщ, гарячий український борщ!» На вокзалі цілодобово працював Центр допомоги біженцям з України. Тут нас нагодували та визначили місце для тимчасового житла. Автобус привіз нас у величезний шелтер. На той час там перебувало близько півтисячі людей з різних куточків України. Долі більшості з них війна вже досить круто змінила: когось позбавила житла, когось – близьких і рідних людей, а були й такі, у кого водночас не стало ні домівки, ні родини.

Шелтер у Варшаві.
Шелтер у Варшаві.

Трохи про шелтер. Це величезний виставковий комплекс, на кшталт нашого Експо-Донбасу у Донецьку. Усю територію першого поверху було переобладнано під спальні місця. Тут стояли нові розкладачки, а постільні речі та чисту білизну видавали волонтери. Офіси другого поверху також переобладнали під потреби біженців. Тут функціонували ігрові кімнати для дітей, сюди щодня привозили одяг і взуття, предмети гігієни й їжу.

Наша найщиріша подяка дружньому польському народові. Безумовно, вони ретельно готувалися до прийому біженців з України і намагалися враховувати усі дрібниці, щоб життя переселенців виглядало максимально комфортним. Чай-кава та легкий перекус у шелтері – цілодобово. Було передбачено різноманітне дитяче харчування: суміші, пюре, молоко. Кетерингова компанія забезпечувала українців триразовим гарячим харчуванням. У приміщенні Центру постійно чергували лікарі, двічі на день приймав педіатр, були психолог і психіатр, за потреби запрошували стоматологів та інших вузьких спеціалістів. Було навіть передбачено терапію для ВІЛ-інфікованих пацієнтів.

Не забули й про братів наших менших. Різноманітні корми для собак і кішок, пташок і рибок, ветеринарні послуги, щеплення та чіпування тварин – під дахом шелтеру усім вистачало місця. У центрі стояв величезний холодильник, в якому постійно підтримувався запас бутербродів для тих, хто прибуває або від'їжджає. Усі послуги для українців були безкоштовними.

Також упродовж дня з шелтеру було організовано перевезення до будь-якого населеного пункту на мапі Євросоюзу. Тут формувалися автобуси до Німеччини (Берлін, Мюнхен), Італії (Рим, Верона), Іспанії (Мадрид, Малага), Греції, Португалії, Нідерландів, формувалися списки бажаючих виїхати до США, Великобританії, Канади. Безумовно, подорож також була безкоштовною.

Волонтери шелтеру безкоштовно забезпечували українців засобами гігієни, рушниками, білизною, навіть дорожніми сумками та валізами. Щодня до Центру приїжджали представники країн Євросоюзу. Вантажний груз – гуманітарна допомога, яка рахувалася тонами.

Увесь міський транспорт Польщі безкоштовний, варто лише показати український паспорт. Практично кожен навіть маленький магазинчик у спальному районі мав плакат на підтримку України. У встановлений поруч спеціальний контейнер мешканці дружньої Польщі складали речі та товари першої необхідності. Поляки дуже доброзичливо ставилися до українців, були готові допомагати і терпіти незручності.

Звісно, ​​відносно спокійне фізичне життя майже не впливало на складну психологічну ситуацію, яка була у шелтері. Наприклад, поруч із нами у шелтері перебувала мама з двома дітьми. Молодший, веселий і допитливий чотирирічний хлопчик бігав і грав протягом дня, а увечері падав на підлогу, закривав вуха руками і голосно кричав. Так тривало три ночі, згодом дитина стала більш спокійною – добре попрацював психолог. Іншим разом уночі нас розбудив пронизливий крик жінки. Вона отримала відеопідтвердження, що вона стала безхатькою. А ще ми познайомилися з дідусем та онукою з Луганщини, на цій землі вони залишилося удвох, так вирішила лиходійка-доля ще 2015 року.

У шелтері ми провели три дні. Ми розуміли, що влаштуватися у Польщі практично неможливо. Швидко втрачала привабливість і Німеччина. Тому наша жіноча компанія вирішила дослідити Нідерланди. Найближчим часом там розпочинав роботу відомий на увесь світ парк тюльпанів Кекенхоф, це стало переважним аргументом. Хтось ще пригадав вітряки і смачний сир. Отже, рішення прийняте – прямуємо до Нідерландів. Дорога з Варшави до пункту призначення тривала 13 годин. Комфортабельний двоповерховий автобус, цікаві краєвиди, перші знайомства – час промайнув швидко. І от вже нас зустрічає Голландія, яка з недавнього часу носить назву Нідерланди. І як це було – моя наступна історія.

Олена НОВІКОВА.

Далі буде.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 1 квітня 2022 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down