Виживання на руїнах: як і чим живе Мирноград сьогодні

Переважна частина мешканців Мирнограда була вимушена покинути рідне місто у 2024-2025 роках. Рятуючи найдорожче - власне життя - мирноградці стали вимушеними переселенцями, як і мільйони інших українців з прифронтових територій. З того часу про долю родичів і близьких людей, які прийняли не менш важке рішення залишатися жити у рідному місті попри шквал ворожого вогню та фактичну окупацію, ми знаємо дуже мало. Мобільного зв’язку давно немає, тож крихти якоїсь інформації можна отримати лише, коли ті, хто лишився у місті, «ловлять» інтернет сигнал і виходять на зв’язок.

Журналісти нашого видання намагаються дізнаватися про те, як живе Мирноград сьогодні, від тих, хто там залишився. Це непросте завдання. Але воно важливе, аби розуміти, що відбувається у нашому місті сьогодні, як виживають мешканці громади у своїх оселях, з якими викликами вони зіштовхуються.

Нам вдалося поспілкуватися з корінною мешканкою нашого міста Вікторією С. Аби убезпечити її як джерело інформації від можливих переслідувань з боку ворога, редакція не публікує її повне ім’я та район проживання.

- Вікторіє, вітаю. Дякую, що Ви погодилися відповісти на наші питання. Перш за все хотілося б поцікавитися тим, в яких безпекових умовах Ви перебуваєте наразі, адже ситуація швидко змінюється.

- Вже майже два роки основною проблемою для населення лишаються дрони. Їх дуже багато з обох боків. Дрони цілодобово патрулюють територію міста, і сховатися від них вкрай важко. Особливо з початку цього літа. Навесні ситуація була трохи краще, а наразі знову триває загострення. Дрони часто вражають не тільки транспорт або велосипедистів. Страждають і ті, хто пересувається містом пішки. Це наразі дуже ризиковано.

Ми звичайно зараз ховаємося і дуже обережно ходимо. На мою думку, у нас вже усі прокляли винахідників дронів і тих, хто придумав використовувати їх у війні. Це полювання, просто «сафарі», і це дуже страшна зброя, яка у випадку влучання майже не лишає тобі шансу на життя.

Тому більшість людей намагається по максимуму облаштовувати свій побут у підвалах, аби убезпечити себе від влучань та уламків. Крім дронів місто руйнують ракетами. Зараз їх прильоти не такі часті, але вони відбуваються регулярно. Тож безпекова ситуація лишається вкрай важкою.

- У соцмережах з минулого року ширяться відео пересування по місту російських військових. З цих відео можна зробити висновок, що вони присутні у місті у значній кількості, навіть звучить слово «комендатура». Чи контактують російські військові з місцевим населенням?

- Так, контактують. І досить активно. Вони пропонують евакуацію у Донецьк. Збирають і формують групи бажаючих виїхати з Мирнограда у так звану ДНР і РФ. Але примусової евакуації з міста немає. Усі, хто хоче продовжувати жити у рідних домівках, якщо вони вціліли, продовжують у них жити.

Як я розумію, є солдати, які відповідальні за облік населення на території громади. Вони роблять обходи у приватному секторі та по квартирах. Рахують людей.

З весни вони почали видавати нам «посвідчення особи» - довідки з фото. Це, звісно, не паспорт, а якась імітація документа, який засвідчує, що ми місцеві. Ці посвідчення мають номери. Так можна зрозуміти, скільки людей лишається у Мирнограді. Я знаю людей, які мають номер 900+. Але є ті, хто відмовляється оформлювати будь-які довідки і контактувати на цю тему. І таких людей чимало. Тож, гадаю, насправді людей у місті більше ніж 1000. Про російські паспорти або якісь виплати мова не йде.

- За рахунок чого взагалі виживають люди?

- Народ виживає дуже тяжко. І хто як може. Здебільшого виживають за рахунок мародерства. Це не великий секрет. У місті два роки немає світла, газу, води, тепла. Тож вижити у прямому сенсі важко. У мене є можливість іноді слухати радіо. Але зараз у нас ловить переважно радіо з Донецька.

Не можу передати свої емоції, коли Пушилін розповідає, як вони опікуються нами. В останній раз чула, що нам регулярно дають гуманітарку, і навіть газ у місті є…Що тут скажеш. Реалії зовсім інші. Місто без газу, гуманітарку привозять накраще - раз у два місяці. Аби не та гуманітарка, яку нам давали міжнародні організації ще у 2022-2024 рр, не уявляю, що б люди тут взагалі їли, особливо взимку. Пам’ятаєте, у тих гуманітарних наборах були каші, крупи, консервовані овочі, квасоля. Тоді це ніхто не вживав. А цього року, як зійшов сніг, місто всипане пустими банками з-під цієї квасолі. Люди шукають, відкривають і досі вживають те, що давали українські гуманітарні фонди свого часу.

Інколи допомагають продуктами солдати. Колись я намагалася пройти до власного зруйнованого будинку. Думала, щось знайти з припасів, сподівалась, може щось вціліло. Не вийшло дійти. Було дуже небезпечно. На зворотному шляху натрапила на військового. Він мені склав мішок продуктів. Я почала його підіймати, а не можу. Заслабла. Ледве змогла закинути його на «горб». І потихеньку пішла. Вдома роздивилася. Там були крупи, борщ консервований та гороховий суп. Не концентрати, а саме консерви. Усе поїла. Коли ти голодний, усе смачно…

- Яка ситуація наразі з забезпеченням ліками та медичною допомогою?

- У місті приймає лікар. Навесні навіть була змога зробити рентген. Нам видають ліки за потребою. Ми отримували на родину ліки від тиску, алергії, знеболюючи. У принципі, базовий набір надають.

- Я не зовсім розумію, чи існує у таких умовах якась торгівля, чи люди перейшли до товарного обміну? Чи правдиві чутки, що працює ринок у мікрорайоні «Світлий»?

- Ніякий ринок не працює. Але у місті лишаються люди, які вирощують овочі у себе на городі, у когось лишились кури, навіть кіз тримають. Знаю жінку, яка продає огірки, вирощені власноруч.

Днями у іншої жінки я купувала козяче молоко. Коштувало 100 гривень, або 200 рублів за літр. Безготівково – гроші з картки на картку – ти нічого не купиш, бо немає інтернету. Тому люди розраховуються тими грошима, які у них лишились з часів, коли була змога отримувати гривні у банкоматі. Я сама їздила останній раз знімати гроші в інше місто ще на початку минулого літа. От, що тоді зняла, тим і розраховуюсь, якщо мені щось потрібно купити.

- Чи правда, що населення мігрує з більш зруйнованих районів міста у менш зруйновану частину центру і кварталу 40?

- Скажу так, багато людей з багатоквартирних будинків підшукують собі вціліли дома у приватному секторі. У власному будинку якось легше. Я нещодавно спілкувалася з жінкою, яка третій рік живе у підвалі багатоповерхівки. Я запропонувала їй переселитися в один з вцілілих будинків поблизу. Вона відмовилась. Каже, що вони тут вже звикли, не хочуть нікуди пересуватися. Хоча я не уявляю, як можна третій рік жити без денного світла. Але люди до усього звикають…

- Чи багато з тих, хто лишився, погодилися на евакуацію до так званої ДНР?

- Це важке питання. Хто хотів, ті вже якось вирішили це питання. Сам процес дуже важкий фізично, і небезпечний. Значну частину шляху треба пройти пішки. Із собою неможна взяти жодних речей, лише документи. Гадаю, це багатьох зупиняє. Люди тримаються не тільки за домівки, а й за вціліле майно, якісь важливі для них речі. Це все треба лишити. І з цим далеко не всі готові змиритися.

Водночас, є багато людей, які просто не хочуть нікуди йти з рідного міста. Серед тих, хто лишився до сьогодні у Мирнограді, таких більшість.

- На відео, які ширяться соцмережами, на супутникових знімках видно, що місто напівзруйноване. З погляду людини, яка пересувається Мирноградом сьогодні, наскільки воно виглядає ще пристосованим до життя?

- Дуже зруйноване. Центральна частина знищена вщент. Якщо стати на вулиці Соборна поруч з міською лікарнею і подивитися у бік ДЕМЗ, то ніщо не завадить побачити залишки заводу.

Місцеві мешканці добре зрозуміють, яких будівель вже немає. Зруйновані усі знакові для нашого міста адміністративні, культурні і спортивні споруди. Це страшно. А у мікрорайонах у багатоповерхівках, які збереглися, усі квартирі відчинені. Двері лежать поруч на сходових клітинах. Я нещодавно була в одній такій багатоповерхівці. Навідувала квартирі родичів. Побачила розкидані від вибухів по підлозі фото, і так гірко стало на душі. Не передати словами.

У мене таке відчуття, що Донбас ненавидять усі. Не зрозуміло за що. Шахтарі працювали усе життя під землею, добували вугілля, будували власне життя. А тепер усе знищено, міста просто не існує. Але ми тримаємося і продовжуємо сподіватися на якесь добро і світло у кінці темряви..

Спілкувався Максим ЗАБЄЛЯ.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down