Анатолій Басенко: захисники «Азовсталі» боролися за життя та свободу кожного українця

12 Вересня, 2026  
4460
12 Вересня, 2026  
4460

За 4,5 роки героїчного спротиву українського народу повномасштабній військовій агресії рф усі ми щодня переконуємося у величезній силі та доблесті наших захисників. Прикладів справжньої мужності — не злічити. При цьому лише мала їхня частина потрапляє в медіа, допомагаючи усвідомлювати, наскільки міцний духом народ України — країни, для якої поняття «свобода» та «незалежність» стали визначальними для її національної ідентичності.

Упродовж кількох місяців 2022 року увесь світ стежив за подвигом українських захисників «АЗОВСТАЛІ». Маріуполь був фактично знищений ворогом, але не зламано його дух. Як і дух його захисників. З одним із славетних захисників Маріуполя, нашим земляком мирноградцем Анатолієм Басенком, одразу ж після звільнення його з полону нам вдалося поспілкуватися. З вуст уродженця Мирнограда історія боротьби за свободу Маріуполя як форпосту всього Донбасу набуває більшої повноти. Ця розповідь надихає і дарує впевненість — перемога в цій кривавій війні буде ТІЛЬКИ за Україною!

2014 став визначальним роком для багатьох

— Анатолію, у 2014 році Україна вперше зіткнулася з цинічною військовою агресією рф. На територіях Донецької та Луганської областей розпочалася справжня війна. Згадую той час і розумію, що далеко не всі тоді усвідомлювали, яких масштабів ця агресія набуде з часом. Тобі тоді було 18 років. Ти народився і виріс у Мирнограді (Димитрові) Донецької області. Наскільки я знаю, ти не служив в армії, у тебе не було бойового досвіду. І все ж не побоявся піти на фронт добровольцем. Як було прийнято це рішення? Звідки знайшлися сили та рішучість?

— Війна прийшла у мій дім. Вона не питала, хочу я цього чи ні. Мені здавалося несправедливим, що на передову в той час приїжджали такі ж, як я, молоді хлопці з західних областей України, щоб захищати мій дім. Бойові дії на той момент уже були неподалік від мого міста, тому потрібно було йти воювати самому.

Мене не влаштовували «русские освободители», які прийшли на нашу землю. Я до їхнього приходу добре жив. Працював на шахті, у мене була гідна зарплата, не було фінансових проблем. А тут прийшли «визволителі», і в країні почалися проблеми. По суті вони прийшли, щоб «визволити» від нормального життя, у якому ти міг спокійно планувати, гідно заробляти, допомагати рідним.

Я пішов у військкомат влітку, після так званого «референдуму» в Донецьку. Сказав, що хочу на фронт. Але мені відповіли, що призову в Донецькій області немає. Президент підписав такий указ. Дійсно, тоді призову в Донецькій, Луганській областях та Криму не було. Я почав сперечатися, навіть лаятися. А потім зрозумів: якщо з Донецької області не можна, виходить, треба їхати в сусідній Дніпро.

У Дніпрі я потрапив до батальйону «Дніпро-1». На той момент він не був у структурі ЗСУ. Згідно з документами, ми були поліцією особливого призначення. Нам видали документи, які діяли разом із паспортом. Вони давали нам можливість їхати та захищати країну.

Потім два тижні навчалися на полігоні. Це для мене був перший досвід «спілкування» з зброєю. Мені показали, як що працює, але бойового досвіду на той момент у мене не було. Я не проходив строкової військової служби.

 — У той час в армії було безліч проблем, у тому числі з обмундируванням. Бійцям «Дніпра-1» у цьому плані було легше?

— Спочатку нічого не було. У мене були свої берці, штани та куртка. Загалом, у чому зручно, у тому й служили. Були міліцейські броніки, потім дали польські броніки класу 5+, і з часом хай не в суперформу, але нас уже почали обмундировувати. Ігор Коломойський намагався, він опікувався батальйоном. Пізніше, коли ми були в Пісках, ми амуніцією допомагали солдатам ЗСУ. За можливості, звісно.

На передовій я провів півтора року. Звісно, не увесь час — були ротації. Служив у 5-й роті «Донецьк», яка на 80% складалася з донецьких і луганських хлопців. Ми місяць були на передовій у Пісках, а місяць — удома. На час ротації я повертався в Димитров.

У 2015 році за наказом нас вивели з Пісків. Наша рота цьому чинила опір довго, ми не хотіли залишати позиції, які захищали більше року. Але ротацію все-таки провели, на наші позиції заїхали інші хлопці. Після Пісків служив у Попасній, Авдіївці, Станиці Луганській, Троїцькому. У багатьох точках побував.

Анатолій у Маріуполі.
Анатолій у Маріуполі.

Нагорода, мирне життя та знову війна

— Пам'ятаю, що в той час по всій Донецькій області з'явилися борди з фотографіями захисників українського Донбасу. У тоді ще Димитрові розмістили борд із твоїм фото. За службу ти був нагороджений? Як склалося твоє життя після?

— У мене була полкова нагорода. За визволення Пісків та Широкиного. У 2015 році добровольчі батальйони вивели з зони бойових дій. Ми несли службу на блокпостах. Це було вже не те, заради чого я йшов воювати.

У 2016 році я повернувся до мирного життя, працював, їздив до Польщі на заробітки. У 2018 році знову пішов служити, тільки вже в батальйон «Донбас». Уклав контракт до 2020 року.

У квітні 2021 року вирішив переїхати до сестри в Польщу. Зібрав у невеликий рюкзачок найнеобхідніше й виїхав. Винайняв там житло, сестра допомогла влаштуватися на роботу. У Польщі я пробув 10 місяців, працював на підприємстві з виготовлення човнів, мене все влаштовувало. Але в січні 2022 року все частіше стала лунати інформація про можливе вторгнення рф на українську територію. Причому було зрозуміло, що якщо воно відбудеться, то тепер «русские освободители» не обмежаться Донбасом.

Моя сестра вийшла заміж за поляка. Я її чоловікові, усім їхнім знайомим казав: не думайте, що війна вас омине. Ви межуєте з Росією, станеться все так само, як і в нас. З часом «визволителі» прийдуть російськомовних у Польщі захищати. Багато поляків раніше не думали, що так може бути. Але їх можна зрозуміти. Ми ж теж раніше були впевнені, що у XXI столітті війни бути не може...

21-22 лютого, коли Путін підписав указ про визнання незалежності Л/ДНР, я зрозумів: війна неминуча. Отже, мені потрібно повертатися додому. Зідзвонився з батьками, зрозумів, що початок війни близько. Як мінімум, рф введе війська на Донбас і знову буде наступати.

— Від кого ти дізнався, що Україну 24 лютого почали обстрілювати ракетами?

— 24 лютого я працював у нічну зміну. Вдома 3 години поспав, прокинувся від дзвінка мами. Вона сказала: «Нас бомблять». Так і дізнався про початок вторгнення.

У звичайний час, щоб у Польщі звільнитися з роботи, потрібно 2-3 дні. Мене розрахували за 15 хвилин, коли я сказав, що повертаюся в Україну воювати. Одразу ж прийшов власник фірми й оформив усі документи.

На 25 лютого в мене вже був квиток на автобус «Варшава — Київ». В автобусі 90% пасажирів були чоловіки. Вони поверталися в Україну, щоб захищати свою країну.

Автобус довіз нас до залізничного вокзалу у Львові. Потім водій відчинив двері й сказав, що далі не поїде. Я взяв квиток на поїзд до Києва. Довелося довго чекати, розклад поїздів збився. Усі потяги йшли з великим запізненням.

Приїхав до Києва, пішов до брата. Поки їхав, уже дізнався, куди піду служити. Мене покликав командир роти, з яким ми у 2014 році були в Пісках. Під Києвом у цей час уже йшли запеклі бої, і я вирішив залишитися обороняти столицю. Міркував просто: усю територію відвоюємо, але головне — щоб столиця встояла.

Мені почали писати знайомі, дізнавалися, чи повернувся я в Україну. Від них дізнався, що в Києві є полк «Азов». Я почав шукати контакти, швидко вийшов на хлопців. Приїхав до них і того ж дня отримав зброю. У березні ми несли службу під Гостомелем, біля Мощуна, там, де йшли найактивніші бої.

— У чому полягало основне бойове завдання на той час?

— Основне завдання — якщо буде якийсь прорив — працювати пліч-о-пліч із ЗСУ. У бійців «Азова» тоді важкого озброєння не було. ЗСУшники били орків із джавелінів, а ми мали нейтралізовувати тих, хто намагався обійти, зайти з флангів, відловлювали всіх «бігунів».

Ми повернулися з Мощуна до Києва в середині березня. Під Києвом під час боїв зв'язок був дуже поганий, можливості стежити за новинами в мене там не було. У столиці вже зміг моніторити новини. Зрозумів, що в Маріуполі на той момент уже було дуже важко, було ясно, що потрібна деблокада.

Почав ходити й усім — командиру роти, взводному, побратимам — казати: чому ми сидимо в Києві, якщо ми потрібні Маріуполю? У мене запитували, я що — «воїн Аллаха»? Але я знав, відчував: ми там потрібні. Хотів, щоб мене підтримали й питання поставили перед керівництвом.

З часом люди почали мене чути, підтягуватися. Я ж донецький, мені палець у рот не клади.

Квиток в один кінець. На «Азовсталь»

— Як у підсумку вдалося вирішити питання і все-таки потрапити в Маріуполь? Адже на той час місто вже було повністю оточене військами рф?

— 27 березня 2022 року мені зателефонували й повідомили, що буде співбесіда серед тих, хто готовий вирушити на допомогу маріупольцям. Я поїхав за вказаною адресою. Коли прибув, там було близько 70-80 добровольців. Співбесіду проводили представники «Азова» та ГУР.

Перше запитання, яке пролунало: хто реально брав участь у бойових діях? Тих, хто не брав участі, попросили вийти з шикування. Половина хлопців вийшла. Потім були запитання щодо здоров'я. Там теж частина людей відсіялася. У деяких хлопців були складнощі з амуніцією. Тоді, наприкінці березня, не в усіх було нормальне обмундирування. У мене практично все було своє (десь волонтери допомогли, щось уряд надав). У результаті після відсіву нас залишилося чоловік двадцять. А місць було 16. При заповненні документів щодо чотирьох хлопців у ГУРівців виникли запитання. Їх забракували. Так у підсумку нас і залишилося 16 осіб.

— У той момент вам повідомили про формат операції? Чи про це знало тільки керівництво вашої групи?

— Ми ще не знали, куди конкретно і як будемо їхати. Не розуміли до кінця й завдання: чи це буде деблокада, чи прорив до Маріуполя. Нас із самого початку суворо попередили про повну секретність, дозволили тільки рідним сказати, що ми їдемо в зону бойових дій, і зв'язку з нами не буде. Або в кращому випадку він буде дуже рідко. Сказали, що будуть великі переміщення вночі, доведеться 30-40 км йти марш-кидком, щоб увійти в Маріуполь.

28 березня об 11 годині ми завантажилися в автобус, взяли з собою провізію в дорогу. Уночі приїхали в Дніпро. Нас привезли на базу, нагодували, вишикували перед автобусом і повідомили, що ми летимо на двох гелікоптерах у Маріуполь. Зібрані були медикаменти, боєкомплекти, які необхідно було доставити нашим хлопцям. Ми всі погодилися із завданням.

Один із старших уточнив: «Хлопці, може, ви не розумієте до кінця? Ми вас не заберемо. У вас квиток в один кінець...»

Усі погодилися. Ніхто не відмовився.

Нам дали дві години на збори, можна було трохи поспати. Через дві години виїхали на аеродром. Завантажили боєкомплект, медикаменти. У нас ще раз запитали, чи не передумав хтось, тому що серед нас було багато молодих хлопців. Але всі розуміли, куди й навіщо вони їдуть. Ми їхали допомогти таким же хлопцям, як і ми, які там недоїдали, недосипали й сиділи під снарядами щодня.

— Десь через місяць після тих подій, про які ти кажеш, керівництво ЗСУ оприлюднило інформацію, що блоковані в Маріуполі бійці «АЗОВА» кілька разів отримували підкріплення повітрям за допомогою гелікоптерів. Виходить, ви були «одним із таких вертолітних рейсів»?

— Так. Було кілька прильотів наших «вертушок». У тому числі й з нами... Коли ми завантажилися, гелікоптер почав прогрівати лопаті. Нас попередили: у разі, якщо гелікоптер зб'ють, ми маємо за можливості переодягнутися в цивільний одяг і виходити в бік Запоріжжя. Я одразу вдягнув вітровку, зверху — бронежилет, щоб у разі чого скинути бронік. Але коли сів у гелікоптер і побачив 40 ящиків мін, іншу зброю, зрозумів, що якщо до нас «прилетить», то ми вже ніяк не сядемо й нікуди не підемо...

Сам політ був максимально екстремальним. Тривав він півтори години: 45 хвилин нашою територією, 45 — окупованою. Нашою ми спокійно летіли, я навіть подрімав. А там, де вже були росіяни, летіли 3-4 метри над землею, щоб нас не збили. Коли були на шляху дерева, ми максимально близько підлітали до них, різко злітали, пузом чиркали верхівки й одразу знижувалися. Хлопець, який уже літав на вертушках (сам він із Грузії, але вже громадянин України; для нього це вже сьома військова кампанія, брав участь в АТО), казав, що двічі по нас випускали пастки. Тобто двічі намагалися збити. Але ми в підсумку благополучно долетіли.

Рано-вранці 29 березня 2022 ми приземлилися в порту Маріуполя, який контролювали наші війська. Вийшли й видихнули: «Слава Богу, земля!». Я після цього польоту ніяких американських гірок не боюся. Після приземлення ми за п'ять хвилин розвантажилися. Гелікоптер полетів на «Азовсталь» за пораненими.

Маріуполь та «Азовсталь» як форпост українського спротиву

— Як і куди ви просувалися далі?

— Нас у вертушці було 8 осіб. Ми прийшли на точку, і 6 осіб одразу забрали на позиції. Ми з другом чергували до вечора. О 12 годині нас привезли в командний пункт на точку «Джерело», і о 22 годині нас відвезли на позиції. Я почав брати участь у бойових діях на ВЧ 3057. Ми зайняли дев'ятиповерхівку. Спочатку ми займали позицію як спостережний пункт і за потреби вступали в бій.

У росіян тактика була дуже проста — просто спалювати будинок за будинком. Починають довбати один будинок, якщо ніхто не відстрілюється — значить, військових там немає. Те, що там може бути цивільне населення, їх не хвилювало.

Анатолій у Маріуполі.
Анатолій у Маріуполі.

Під вечір 30 березня ми зіткнулися з росгвардією. Вони були від нас метрах у 40-50, рухалися до нас змійкою до 10 осіб. Ми почали по них «працювати». У них більше половини одразу 200 — ми в «молоко» не стріляли. Боєкомплекту небагато було, треба було економити. Вони почали ховатися, розбігатися, і двоє втекли в п'ятиповерхові будинки. За ними ніхто не пішов, а повертатися до своїх їм усе одно через нас. Минула година-півтора, почало темніти. Я стояв на спостережному пункті з товаришем і спочатку не побачив їх, а потім повертаю голову й бачу — двоє людей у чорному просто йдуть уздовж білої стіни. Ми почали стріляти, одного вбили (його тіло так ніхто й не забрав), другий встиг утекти.

Два дні ще ми були на цій дев'ятиповерхівці. За цей час навчилися визначати, де росіяни, які будуть битися, а де просто «м'ясо». Якщо вступаєш у бій і бачиш, що солдат без броніка й без каски, то це «м'ясо». За його трупом ніхто не прийде й не забере. А коли бачиш вояків у амуніції, то це вже досвідчені бійці. Багато хто з них пройшов Сирію. Ці так просто під кулі не лізли.

На ВЧ 3057 ми чергували три дні. Після одного бою вони спалили будинок, де ми перебували. По нас працював танк, ми тільки встигали між поверхами бігати, щоб дивитися, звідки він стріляє. Ми дуже не хотіли сильно відкочуватися назад із позиції, тому що були для них як кістка в горлі. Але нам усе одно довелося відійти, бо не могли вже навіть у вікно визирнути, такий сильний був вогонь. Тільки з'являлася тінь у вікні — усе летіло туди. Доходило до того, що ми чули їхні розмови, тобто вони вже були на відстані 15-20 метрів. Ми могли їм тільки з автоматів відповідати.

2 квітня ми відкотилися на інші п'ятиповерхівки. Мене поставили старшим на одній із позицій і попросили максимально довго її тримати. У нас була рівна лінія оборони, без провалів. І потрібно було втримати свою частину лінії, не відкочуватися назад. Потому що, якщо відкочуються одні, за ними змушені відступити й решта.

Нас просили максимально довго триматися, тому що ми стояли на перехресті. Наші п'ятиповерхівки — кутові, у нас було три напрямки з орками. Ми реально довго трималися, у нас усе виходило. Один раз танк так відпрацював по нашій п'ятиповерхівці, що повністю зніс 4 та 5-й поверхи. Але більше він не виїжджав, тому що в нього була тільки одна позиція, з якої можна працювати. Танкіст розумів, що якщо він виїде ще раз, ми його на цій позиції вже будемо чекати.

— Усі ці по суті килимові бомбардування з застосуванням авіації, танків росіяни вели в місті, у якому залишалися тисячі цивільних громадян. Як жителі рятувалися?

— І в мирний час, і під час війни всюди є адекватні люди. Але вистачає й тих, кого зрозуміти інколи було важко. Особливо коли стояло питання про порятунок життя.

У темний час доби прямих зіткнень, перестрілок у нас практично не було, тому що в росіян тепловізорів не було. Тому в нічний час вони найчастіше відпочивали, тільки їхні літаки літали й бомбили. Здебільшого всі бої відбувалися вдень.

Я двічі стикався з цивільними мешканцями, які ховалися в підвалах. Насамперед попереджав їх, що вдень їхній будинок може зазнати обстрілу. Тому їм потрібно зібратися й піти, щоб вижити. У першому підвалі моє прохання почули. Люди зібралися, подякували за попередження й усі без питань пішли. Побажали нам берегти себе.

А у другому підвалі після того, як я пояснив ситуацію, одна жінка порадила нам переодягнутися в цивільний одяг, залишити зброю й іти з міста... Зрозуміло, що люди різні, і позиція не в усіх однозначна. Хоча в тому ж другому підвалі до мене підійшов хлопець, мій одноліток. Він запитав, що йому робити, бо він тут із дружиною та маленькою дитиною. Уточнив, скільки часу в нього є, щоб піти й врятувати сім'ю. Люди різні...

Анатолій у Маріуполі.
Анатолій у Маріуполі.

Поранення та евакуація до блокадної «Азовсталі»

— Як довго ти брав участь у боях за Маріуполь і як у підсумку всі захисники міста опинилися на території «АЗОВСТАЛІ»?

— На позиції, яку нам треба було утримувати, ми пробули майже два тижні — до 15 квітня 2022 року. Постійно йшли бої. Коли наші морпіхи залишили свої позиції, росіяни кинули всі сили, щоб відрізати нас від «АЗОВСТАЛІ». Якби їм це вдалося, ми були б відрізані не лише від великої землі, а й від своїх. Тоді нас просто б перестріляли. Тим паче, що на території міста нас було небагато — 500-600 осіб. Основна частина вже була зосереджена на «АЗОВСТАЛІ».

З 14 на 15 квітня нам надійшов наказ відступити на завод. Ми пішли вночі двома колонами: одна — машини та техніка, друга — піша. Мені пропонували поїхати, але я відмовився, сказав, що своїм ногам більше довіряю. Ворог, імовірно, дізнався про наші плани, встиг підготуватися й стріляв нам у спину. Тому під час відступу було багато втрат: і техніки, і, на жаль, наших бійців.

 — Як я розумію, саме під час цього відступу ти й отримав важке поранення. Ти пам'ятаєш у деталях, як це сталося?

— До певного моменту. Ми колоною вийшли з правого берега й дійшли до річки, яка впадала в море. Тим, хто йшов пішки, залишалося завантажитися на плоти: десь метрів 50 — і ми були б на «АЗОВСТАЛІ». Але почався мінометний обстріл. Потім вступили «ГРАДИ». Орки добре пристрілялися, снаряди лягали зовсім поруч. Усе розривалося, на нас уже земля летіла й засипала.

Останнє, що я пам'ятаю перед пораненням, — різкий дзвін у вухах. Потемніло в очах, і я відчув, що моє тіло вібрує. Через якийсь час потихеньку починаю приходити до тями, свист стає тихішим. І чую свій гучний голос: «Нога, нога». Потім потиху повертається зір, і я бачу, що в мене перебита нога, і вона тримається на одній шкірі.

Побратими поруч почали кричати: «200, 200». Я повертаюся, а біля мене лежать двоє хлопців, які всі осколки взяли на себе. Один із осколків і зрізав мені ногу.

Я хотів сам собі накласти турнікет, щоб зупинити кров. Але не міг піднятися, так мене примагнітило. Попросив побратима накласти турнікет. Він спочатку наклав нижче коліна, але я не відчув, що мені його добре затягнули. Я розумів, що мені далеко до точки евакуації. Попросив накласти другий турнікет вище коліна. Побратим сказав, що так можна втратити ногу. Але мені головне було зупинити кров, щоб вижити.

А для цього потрібно було якось усе ж переплисти річку. Мені хотіли ногу одразу відсікти, тому що треба було стрибати на другій нозі, спираючись на побратимів, і так іти до берега. Я заборонив відсікати ногу. Пояснив, що поки при свідомості, зможу допомагати і якось пересуватися. А так їм доведеться мене тягти.

— Обстріл увесь цей час тривав?

— Так. Вони продовжували бомбити, а в нашій групі було три 200-х, три 300-х, і тільки четверо вціліли. Хлопці по рації почали просити, щоб хтось прийшов нам на допомогу.

Один із бійців прибіг, узяв човен на веслах і приплив до нас під мінометним обстрілом. Нас, поранених, посадили в човен. Побратим, з яким я прилетів у гелікоптері, зняв із себе бронік, залишив собі тільки автомат і каску, і поплив поруч із човном. Далі він тягнув мене до точки евакуації на «АЗОВСТАЛІ».

— Як швидко вдалося отримати медичну допомогу?

— Я поранення отримав удень, близько 15:00, а на точку евакуації мене принесли ввечері, десь о 19:00. 4 години ми добиралися. Потім години півтори лежав, чекав на групу евакуації, яка прийде з ношами й віднесе мене в машину, яка по заводу перевезе в госпіталь. У підсумку в госпіталь на «АЗОВСТАЛІ» мене доставили о 10 вечора, через 7-8 годин після поранення. Турнікет, як відомо, накладається на дві години. Загалом було зрозуміло, що ноги в мене не буде...

Коли мене привезли в госпіталь, я запитав у медсестри, який я за рахунком на операцію. Я був сороковий поранений, якого доставили. І це була тільки середина черги, поранені продовжували поступати. Прооперували мене близько 5-6 ранку, через 14-15 годин після поранення. Операцію проводили під наркозом. У цей час ще медикаменти були.

Місяць по тому медсестра мені розповіла, що лікарі спочатку спробували зберегти мені ногу нижче коліна, щоб потім можна було поставити «легкий» протез. Але не звернули уваги на час, який простояв верхній турнікет. Коли його приспустили, уся «мертва кров» пішла в організм. На наступний день вони зрозуміли, що припустилися помилки, бо в мене відмовляють нирки, і я вмираю. У результаті вичікували час, щоб побачити, стане мені легше чи ні. Коли мені стало трохи легше, медсестра наполягла, щоб мені поставили крапельниці — допомогти організму. Це, мабуть, були одні з останніх крапельниць, які ще залишалися в госпіталі. Вони мене й врятували. Після крапельниць нирки нормально запрацювали.

Потім мене знову забрали в операційну зробити перев'язку. Лікар скривився, коли її робив. Я запитав: «Що, треба різати вище коліна?» Він сказав: «Так». 20 квітня мене повторно прооперували й ампутували ногу вище коліна.

Анатолій у госпіталі на «Азовсталі».
Анатолій у госпіталі на «Азовсталі».

Як виживали в «Азовсталі»

— У цей час, я так розумію, територію «АЗОВСТАЛІ» почали бомбити з застосуванням авіабомб вагою по 500 кілограмів?

— Бомбили постійно. Наш бункер (у ньому перебувало на той момент близько 300 осіб) 8 травня 2022 року пробила авіабомба на 1 тонну. Але нам вдалося вижити. Авіабомба впала, пробила два поверхи, провалилася до нас і не розірвалася. Убила трьох просто своєю вагою. Але детонації, від якої, напевно, загинули б усі, — не сталося. Ми ще 8 днів лежали поруч із цією бомбою, не було кому нею займатися.

 — Усі бійці, які перебували в Маріуполі, на території «АЗОВСТАЛІ», як могли, протягом двох місяців утримували на собі величезну кількість ворожих військ, не давали їм просуватися на інші території Донбасу. Як у таких умовах, уже не маючи ні боєкомплекту, ні води, ні нормального харчування, ви виживали?

— Бенкетів не було, але й від голоду не померли. Усім пораненим приносили кашу і до неї шматочок сала. Під кінець блокади вода була дуже погана, умовно як із ставка. Ми намагалися кип'ятити її, пити по мінімуму. Приносили, бувало, і нормальну воду, але її було дуже мало, тож сильно економили.

Після другої операції мене п'ять днів прокапали. Я за станом був «червоним пацієнтом» для медиків дні два. У багатьох пацанів стан був гіршим.

Перев'язки робили кому як. Кому раз на п'ять днів, мені робили раз на 2-3 дні, тому що я ходив, нагадував про себе. Тим паче, на мене не багато треба було перев'язувального матеріалу. Перші дні давали сильні знеболювальні. Щоб поспати, я вдягав беруші, маску від коронавірусу натягував на очі — і так вдавалося відпочивати.

Окремо скажу про медиків. Здебільшого це були військові лікарі. Їх було небагато, але вони всі великі молодці. Я думаю, після того досвіду, який вони здобули на «АЗОВСТАЛІ», вони сміливо можуть іти працювати в найкращі клініки світу. Це професіонали, які працювали цілодобово, тому що поранених приносили одного за одним.

— Увесь цей час, поки ви перебували на «АЗОВСТАЛІ», Україна думками була з вами, керівництво країни опрацьовувало різні сценарії, щоб вивести вас із території заводу. Знаю, що твої рідні на Майдані в Києві разом з іншими активістами практично щодня влаштовували акції на вашу підтримку. Але, я так розумію, ви про це мало що знали в умовах відсутності інтернету. У вас була можливість хоча б якось зрідка зв'язуватися з близькими, щоб вони знали, що ви живі?

— У бункерах працював інколи інтернет, але дуже обмежений. Поки я був у Маріуполі, то часто виходив із рідними на зв'язок. Коли відступали на «АЗОВСТАЛЬ», під час поранення розбив телефон. Тож на заводі міг зрідка писати з чужих телефонів мамі. Тільки її номер пам'ятав. Хоча мені сказали, що моїм рідним повідомили про моє поранення. Але на підсвідомому рівні я тоді ще не змирився з втратою ноги. Тому мамі писав, що живий, здоровий. У подробиці не вдавався.

Щодо того, що мої рідні організовували акції на підтримку бійців на «АЗОВСТАЛІ», дізнався тільки після повернення до Києва. Можливо, я б щось і знав, якби в мене був зворотний зв'язок. Але це було нереально, тому що інтернет інколи на пів години з'являвся, а потім на два тижні зникав. Відповідь було важко отримати й тому, що кожного разу я писав з різних телефонів. З 15 квітня я жодного разу не отримав відповіді. Хоча знав, що мої повідомлення доходять. На початку травня мене відвідав побратим, з телефону якого я відправляв повідомлення. Сказав, що мама знає: я живий, і в мене немає ноги...

Евакуація та полон

— Як і коли ви дізналися, що починається підготовка до вашої евакуації з території заводу?

— У понеділок 16 травня до нас зайшов старший нашого госпіталю й роздав 51 білий аркуш. Мені теж його дали. Це був знак для людей, які виходили з інших бункерів із ношами за нами. Щоб розуміти, кого треба брати, кого будуть евакуйовувати/у полон віддавати. Я пішов у першій партії. Майже всі хлопці були у важкому стані, багато хто з простреленими, переламаними, гниючими ногами.

Лежу я з цим аркушиком, чекаю, поки прийдуть забирати. І ось доля. До мене з ношами входить мій побратим, з яким ми воювали ще у 2014 році. Я навіть не знав, що він тут із нами. Ми дивимося один на одного, і він каже: «Як так може бути, щоб з усієї «АЗОВСТАЛІ» мені попався саме ти?».

Мене винесли на свіже повітря. Перший раз за місяць. Одразу голова запаморочилася. Побратим став розповідати, хто з наших знайомих хлопців загинув на «АЗОВСТАЛІ», згадували, як ми в Пісках воювали...

— Як вас переміщали в полоні й де ви опинилися спочатку?

— Спочатку нас привезли в Новоазовськ. Нам ніхто нічого не казав. Росіянам було плювати, наскільки ми поінформовані. З розмов між ними дізналися, що нас везтимуть у Донецьк.

Ось тут я вперше злякався. Ми розуміли, що поки ми з росіянами, то хоч у якійсь відносній безпеці. Адже ми й здавалися в полон російським спецслужбам, а не бійцям Л/ДНР. У «республіках» у всьому звинувачують «Азов», ми для них монстри. Їм за щастя було б познущатися з нас. Тому побоювання були.

У результаті нас привезли в Донецьк, на Петрівку, у лікарню № 15. Пару днів ми полежали в палатах у невідомості. Потім приїхав мужик, який приймав нас за списком, росіянин. Зрозуміли, що зараз буде якась розмова. Він запитав, як у нас справи, як до нас ставляться. Ми зрозуміли, що ми їм потрібні, як мінімум, як обмінний фонд.

У новинах почали казати, що росіяни хочуть поміняти нас на своїх офіцерів. Наче були попередні домовленості, що нас, поранених, обміняють на їхніх офіцерів і льотчиків.

— Як проходили допити? Чи поранених їм не піддавали?

— Звісно, допити були. Найцікавіший тривав тиждень. До нас приїжджали зі слідчого комітету росії та фсб. Знімали відбитки пальців, фотографували, татуювання перевіряли. Допити починалися брутально, з лайкою, намагалися залякати. Спочатку погрожували 30 роками в'язниці. Потім казали, що якщо ти нам розкажеш щось цікаве, ми тебе включимо першим у списки обміну. Вони дуже активно намагалися, щоб ми дали свідчення, які в «Азові» всі «нацисти й убивці». Допит так і будувався, щоб цю інформацію підтвердити й потім пустити в маси. Пропагандисти були напоготові.

Пам'ятаю здивовані погляди слідчих, коли вони дізналися, що я сам із Донецької області. Мені допомогло те, що при мені не було жодних документів про приналежність до «АЗОВУ». У результаті вдалося «відстрілятися».

Коли вони закінчили з допитами, заповнили всі документи, дали нам їх на підпис. У документах було вказано, що ми не військові злочинці, а свідки подій. Їм це було потрібно, щоб не виникло проблем із нашим обміном. Якби ми йшли як військові злочинці, нас би судили. А так вони показали своєму «стаду», що військових злочинців тут немає, вони з нами попрацювали, допитали. Ми свідки, а отже, нас можна віддати.

За побутовими умовами було все відносно нормально. Звісно, нас нікуди не випускали. Годували. Але постійне відчуття голоду, яке з'явилося ще в госпіталі на «АЗОВСТАЛІ», не зникало. Я, коли летів у Маріуполь, важив 75 кг, після повернення з полону — близько 60.

Зміг позбутися постійного відчуття голоду тільки коли повернувся додому. Зрозумів, що ніхто за розкладом мені їжу давати не буде, я в будь-який момент можу піти й поїсти. Тоді й попустило.

Обмін і повернення додому

— Як відбувався обмін?

— Перша спроба нас обміняти була 2 червня 2022 року. Тоді мав відбутися обмін, але не вийшло. Ми вже виїхали за територію лікарні, і автобуси зупинилися. До нас зайшов якийсь росіянин і сказав, що «нас не хочуть забирати, тому що треба багато грошей. Ми, мовляв, вас зараз безкоштовно віддаємо, без обміну веземо вас просто віддати, як жест доброї волі. А ваша сторона сказала, що ви їм не потрібні, що вони хочуть Редіса забрати». Загалом, наплів нам...

Удруге на обмін нас повезли в бік Запоріжжя. Проїжджали за 8 км від Бердянська, а там квартира залишилася в мого старшого брата. Згадав, що ще до війни, коли був у Польщі, влітку планував приїхати на море, у Бердянськ.

Звісно, відчуття непередавані, коли ти стоїш і розумієш, що зараз буде обмін. Ми в'їжджаємо в цю сіру буферну зону, у нашому автобусі з чужих тільки днрівець-водій. Стоїмо чекаємо, коли повернуться машини «Швидкої допомоги», які повезли наших лежачих. Тоді поїдемо й ми. Годину-півтори ми простояли на спеці, у зачиненому автобусі. Було дуже жарко.

Бачимо: їде перша швидка, за нею — друга, уже з російськими лежачими. Наші 5 автобусів в'їжджають у зону, де їхні військовополонені стоять. Поруч ще російські військові з зброєю, контролюють. Доходить черга до нашого автобуса. Розумію, що зараз буде приймати наша сторона. Ми бачимо нашого українського медика. Двері в автобусі вже відчинені. Буквально за 5-7 метрів стоїть російський солдат із автоматом.

Я російськомовний, усе життя російською мовою розмовляю. А тут до нас входить лікар і каже: «Привіт, хлопці!». У нас в усіх очі на мокрому місці, усі раді безмежно. Він на весь автобус: «Слава Україні!». І ми у відповідь: «Героям слава!». Росіянин стоїть дивиться на нас. А ми розуміємо, що все — дороги назад немає. Ми вже вдома!

Коли я виходив з автобуса, мені одразу руки подали. Я сказав, що сам можу спуститися сходами. Йшли повз нас їхні полонені з сумочками, здорові. Просто йшли. А наші всі з пораненнями були. Мало хто міг їхати просто сидячи в автобусі, не лежачи.

— Скільки часу в підсумку ти провів у полоні в Донецьку? Що першим ділом зробив, коли повернувся на підконтрольну Україні територію?

— У Донецьк я потрапив 17 травня, повернувся в Україну 29 червня 2022. Перше, що зробив... Дострибав до машини «Швидкої допомоги», сів на сходинки й попросив цигарку. Три місяці не курив.

Ми першу ніч після полону не спали, просто не могли від надлишку емоцій. Нам дали телефон, один на п'ятьох, дзвонили по колу всім рідним. Смаколиків нам принесли. Ми всю ніч дзвонили, пили каву, їли шоколад. Потім увесь день ще провели на цьому емоційному драйві. Тільки пару годин поспали.

— Зараз, після спливу часу, тобі вже можна поставити запитання: що допомогло там, у Маріуполі, на «АЗОВСТАЛІ», у полоні, у Донецьку, коли не було зв'язку з рідними, — не зламатися?

— «Азов» готувався до війни 8 років. 84 дні ми стримували військову потужність величезної країни, яка до 24 лютого гордо малювала собі друге місце у світі за силою армії. Їх у Маріуполі було близько 18 000. А за статистикою на одного азовця, який був у Маріуполі, припало по десять убитих орків. І нехай поки що ми програли цей бій за Маріуполь. Будь-яку поразку треба вміти прийняти зі спокійною головою. Але ми винесли колосальний досвід і допомогли вистояти у війні нашій країні. Особисто мені допомагала триматися, напевно, злість. Злість на тих, хто прийшов на нашу землю, щоб убивати. Тому і я, і мої побратими готові повернутися на фронт після одужання. Я розумію, що десь є людина, якщо вона ще жива, яка віддала наказ розпочати той обстріл, де я залишився без ноги, а мої побратими загинули. Її нічого не мучить. Вона живе своїм життям. Ось із нею хотілося б ще раз зустрітися на полі бою.

Звісно, з протезом важко брати участь у міських боях. В окопних ще можливо. Тому я б хотів повернутися в артилерію. Якщо протез працюватиме, як справжня нога, і я не втрачу функціональності, може, і суджено буде повернутися.

Знаєш, у 2014 році в мене була мрія брати участь у визволенні Донецька. Зараз для мене така мета — Маріуполь. Його потрібно визволити. Обов'язково.

Анатолій Басенко

Життя після фронту та плани на майбутнє

— Одразу після повернення, як я розумію, твоїм здоров'ям активно зайнялися медики?

— Так, я близько місяця перебував у лікарні на лікуванні, усього обстежили. Потім розпочалася активна підготовка до протезування. Протезування та лікування проходить безкоштовно. Я ходив в спеціальний спортзал, де зі мною займається реабілітолог. Він допомагав тримати м'язи ноги, ті, що залишилися, у тонусі. Щоб можна було нормально протез поставити. Потім вчився ходити на навчальному протезі. Крім того, мені допомогли з оформленням усіх необхідних документів на виплати. Допомагають у всіх питаннях дівчата-волонтери, які працюють із «азовцями». За потреби надавали можливість скористатися автомобілем.

— Коли війна закінчиться перемогою України й ти зрозумієш, що свій військовий обов'язок виконав, як у мирному житті плануєш себе реалізовувати? Будеш облаштовувати своє життя в Україні чи повернешся до Польщі, де жив і працював останній рік?

— Я, мабуть, для нашої країни занадто багато віддав, щоб тепер їхати. Реально занадто багато нервів і частинку себе. Розумію, що в Донецьку область я, швидше за все, можу повернутися як гість. Але в мене багато друзів у західних областях України, тож, можливо, переїду туди.

— Як зараз даєш собі раду з емоціями, коли згадуєш пережите?

— Духом не падаю. Однозначно. Такий у мене характер. Навіть коли ми в госпіталі лежали, мені багато хто казав, що я сильний. Були такі, що ноги немає — лежить, просто божеволіє. А я жарти жартував: добре, кажу, що без лівої залишився. На коробці-автомат зможу їздити спокійно, навіть поки протеза немає...

Хтось намагається мене пожаліти, бо ноги позбувся. Але я дуже добре розумію, що багато хто взагалі не повернувся з фронту. Я нещодавно був на зустрічі з дружинами та матерями «азовців». Жінка 22-річного сина поховала, а я без ноги залишився. Соромно в цій ситуації сумувати й жаліти себе.

Так, інколи, коли йду Майданом, Хрещатиком, ловлю на собі погляди. Мені у відповідь залишається тільки вгору підняти голову. Хоча за фактом я інвалід, але не почуваюся таким.

— Цілі на найближче майбутнє?

— Рано чи пізно війна закінчиться. Але я не впевнений, що назавжди. Потому що мати такого сусіда, як у нас, — це постійна небезпека. Тому з часом можу стати військовим інструктором. Реально є досвід, яким можна поділитися. Тільки не з тими, хто йде на строкову службу, а з тими, хто підписує контракт, готовий до війни та її реалій.

— Ти зачепив тему завершення війни. Особисто у тебе є впевненість, що вона закінчиться в осяжному майбутньому, причому нашою перемогою?

— Звісно, я вірю в нашу перемогу. Якби цієї віри не було, я б і в Маріуполь не полетів... Узагалі останнім часом почав вірити в долю. Згадую, що коли ми прилетіли в Марік, нас розкидали, кого куди. Але поруч зі мною під час обстрілу, де я ногу втратив, саме в той момент опинився близький друг і врятував мене.

Цьому моєму бойовому побратиму 23 роки. Він зараз в Оленівці. Пам'ятаю, коли осколок ногу відсік, він першим підбіг. Я лежу, він дивиться, що в мене з ногою. Каже переляканий: «Бас, ти що, 300? Ну, нічого, зате війна для тебе закінчилася». Я у відповідь, що краще б ще воював, ніж так війна для мене закінчилася...

Він дуже переживав за мене. У Києві його дружина. Ми спілкуємося, намагаємося підтримувати один одного. Їй зараз дуже важко. Гуляємо часто містом. Вона киянка й постійно каже: «Толя, скажи, яка адекватна людина наприкінці березня, у повне оточення полетить у Маріуполь? Вам же напевно сказали, що це квиток в один кінець...». Загалом, я дуже чекаю на повернення друга з полону.

 — Останнє запитання. Війна змінила твої погляди на світ і людей?

— Я зрозумів якось гостро, що потрібно цінувати кожен день життя. Нічого не залишати на завтра, бо невідомо, чи буде це завтра. Згадую, як під час допиту один фсбшник, коли побачив у мене тату самурая, запитав: «Мрієш померти в бою?» Я відповів: «Ні, самурай — це просто мандрівник».

Коли фсбшник пішов, я пацанам сказав, що він неправильно сформулював запитання. Я не мрію померти. Просто знаю, що померти в бою — це честь, яка дана не кожному.

Інтерв'ю провів Максим ЗАБЄЛЯ.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down