Абсолютне лідерство в якості ілюстрацій до нашого міста утримують фотографії двох головних визначних пам'яток Мирнограда. Це види копра та будівлі електростанції шахти «Центральна». Але якщо шахтний копер - це один із символів соціалізму, то електростанція - німий свідок столітньої історії нашого міста. Стара будівля буквально притягує до себе увагу своєрідною архітектурою - нетрадиційною формою віконних прорізів четвертого поверху та гіпнотизує датою «1914» на своєму фасаді.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА. З 1912 року права на розвідку та розробку вугільних пластів на землях села Новоекономічного Гродівської волості перейшли до акціонерного товариства «Грушевський антрацит» (із 2 квітня 1913 року - Донецько-Грушівське акціонерне товариство кам’яновугільних та антрацитових копалень). Його керівництво прийняло рішення про будівництво тут великого рудника.
Однією зі складових поверхневого комплексу підприємства була електростанція. У 1913 році було закладено її будівництво. Згідно із звітом начальника Гірничого управління південної Росії таємного радника С. Сучкова за 1914 рік на Новоекономічному руднику «споруджено будинок електростанції» під три водотрубних котли системи «Фіцнер і Ґампер» із загальною площею поверхні нагріву 675 квадратних метрів. Котли було розраховано на тиск у 13 атмосфер, і призначалися вони для приведення до дії турбіни. Тоді ж почалися роботи з установлення двох турбогенераторів трифазного струму системи «Загальна Компанія Електрики». Потужність кожного з них становила 1000 кіловат напруги. Турбогенератори були запущені в експлуатацію у 1915 році.
Побудована електростанція мала забезпечувати електроенергією шахти Новоекономічного рудника і, у першу чергу - шахту «Центральна», яка вступить у дію у 1916 році, а також житлові будинки службовців рудника.
Приміщення електростанції було перебудоване (добудовано приміщення під нові котли) у ході реконструкції шахти «Центральна» у 1926 -1930 роках.
Як і багато промислових будинків, електростанція була зруйнована у роки Другої світової війни. Тільки зруйнували її не німці, а радянські війська перед відступом у жовтні 1941 року. Швидше за все, це сталося 14 жовтня, коли підірвали надшахтну будівлю «Центральної». Електростанцію було повністю відновлено у 1948 році.
Із уведенням в експлуатацію Курахівської ТЕС у 1955 році електростанція втратила своє призначення. Шахта «Центральна» стала одержувати електроенергію від єдиної енергетичної системи «Донбасенерго».
АРХІТЕКТУРА. Будівля електростанції - одна з найстаріших у місті, це його візитна картка, яскравий приклад будівлі промислової архітектури початку ХХ століття.
Промисловий переворот, що відбувся в Російській імперії у другій половині XIX століття, зумовив ломку традиційних уявлень про архітектуру та висунув ряд нових споруд, які справили величезний вплив на все зодчество початку ХХ століття. Промислова архітектура як самостійний вид зодчества охоплювала широкий спектр об’єктів виробництва та вимагала вже спеціальних знань, співпраці архітекторів, технологів і конструкторів; вирішення складних функціональних комплексних завдань. На зміну одноповерховим будівлям з організацією простору в одній площині стають багатоповерхові споруди з ярусною побудовою виробництва. Виникають абсолютно нові типи промислових будівель.
На вулиці Центральній знаходиться ще одна з найстаріших будівель у Мирнограді. Це наш «Будинок творчості» (саме під цією назвою він більше відомий серед мешканців міста). У цієї будівлі багата історія, вона - майже ровесниця міста, німий свідок багатьох подій із його історії, одна з головних історичних пам’яток.

Будівництво житла для робітників і службовців на Новоекономічному руднику почалося тільки у 1913 році. У той рік звели три цегельні казарми на 36 осіб кожна та чотири дванадцятиквартирні будинки для сімейних робітників. А у наступному році на руднику, згідно з документами, з’явилася перша двоповерхова житлова будівля. Офіційна її назва - Будинок для службовців Новоекономічного рудника. До 1917 року тут мешкали керуючий рудником надвірний радник М. Спельт (звідси поява назви «Будинок управляючого») і головний інженер - колезький секретар В. Гебгардт.
Із 1918 по 1922 (або по 1923) роки тут був готель або Будинок приїжджих.
У лютому 1918 року у цій будівлі розміщувався штаб Реввійськради Бахмутського повіту, і тут два тижні мешкав керівник Донецько-Криворізької республіки Ф. Сергєєв (Артем).
Відомо, що до 1927 року (включно) у цій будівлі знаходилося Гришинське рудоуправління, яке було створено у 1922 році (юридично - 26 квітня 1923 року). На березневій конференції гірників Гришинського рудоуправління у 1928 році вирішували питання: віддати будівлю під Будинок приїжджих або під ясла (робітники Новоекономічного рудника наполягали на другому варіанті). Затвердили «компромісний» варіант, і в інженерно-технічного персоналу Новоекономічного рудника з’явився свій клуб, який проіснував до 1941 року.
У роки Другої світової війни будівля суттєво постраждала. За твердженнями старожилів, під час відступу Червоної армії у жовтні 1941 року частину будівлі було підірвано. У період окупації у напівзруйнованій будівлі розташовувався магазин (за іншою версією - кафе для німецьких та італійських солдатів та офіцерів). Удруге будівлю було зруйновано вже під час визволення міста у вересні 1943 року. Будинок відновили та частково перебудували у 1948 році.
До 1974 року у ньому був розташований клуб працівників шахти «Центральна», а з 1974 до 2019 року - Будинок творчості для дітей та юнацтва. 23 вересня 1998 року сталася надзвичайна подія - пожежа. У результаті частина будівлі згоріла.
АРХІТЕКТУРА. Через те, що будівлю неодноразово піддавали руйнуванню, перебудові та добудові, її сучасний вигляд істотно відрізняється від початкового, тому зараз важко говорити про якийсь чітко виражений архітектурний стиль. Вважається, що будинок було побудовано у стилі модерн, вельми популярному на початку ХХ століття в Російській імперії. Це найбільш яскраво виявилося в будівництві приватних особняків і дохідних будинків. Час модерну припав на переломний момент в історії Російської імперії, стиль був змушений відобразити не тільки дослідження у плані мистецтва й архітектури, але й у політичному, економічному та соціальному устрої світу.
Фасади таких будівель відрізнялися великою кількістю всіляких еркерів, балконів із опуклими консолями-виступами, сходів із нетрадиційними формами балясин, лоджій із балюстрадами, округлими контурами отворів. В основу цього стилю було покладено естетичне осмислення форм та елементів, асиметричність розташування та нетрадиційна форма вікон і дверей, широке використання нових будівельних матеріалів.
На території нашого міста розташовані два дуже цікавих об’єкти промислової архітектури. Це водонагнітальні вежі. Одна з них знаходиться по вулиці Соборній (колишня Ватутіна), а інша - у південній частині міста у районі вулиці Волгоградської.

У 20-30-і роки ХХ століття набули подальшого розвитку Новоекономічний і Гродівський рудники. Значно збільшилося населення рудничних селищ. Саме тоді постала гостра потреба у забезпеченні питною водою мешканців цих селищ.
З метою забезпечення питною водою шахтних селищ Новоекономічного рудника та рудника «Новий Донбас» (на той час нова назва Гродівського рудника) у 1931 році було прийнято рішення про будівництво водосховища в околицях сучасного Мирнограда.
Зберігся документ, затверджений Гришинським райвиконкомом 4 листопада 1931 року, який свідчить про те, що земельну ділянку (160 гектарів) виділили у балці Сінна під будівництво водосховища для постачання робітників Новоекономічного рудника (зараз шахта «Центральна) і рудника «Новий Донбас» (сучасна шахта № 5-6) питною водою.
Крім того, передбачалось будівництво водонагнітальної станції із двома вежами. Обидві збереглися до наших днів і знаходяться на балансі міського водоканалу.
У роки Голодомору саме будівництво водосховища врятувало багатьох мешканців навколишніх сіл і хуторів від голодної смерті. Добова норма робітника на будівництві цього водосховища становила тоді 1 200 грамів хліба.
Водосховище було побудовано у 1932 році та названо Сінянське від назви річки Сінна. У той час площа його водозбору становила 27 квадратних кілометрів, загальний об’єм водосховища дорівнював 1,66 мільйонам кубічних метрів. Довжина - 1,5 км, середня ширина - 250 метрів, максимальна глибина - 10 метрів, загальна площа дзеркала - 0,32 квадратних кілометри.
Водосховище було на гідрометеорологічному обслуговуванні Донбасводтресту та забезпечувало питною водою мешканців Новоекономічного та селища шахти № 5-6 до підключення міста до загальної системи водопостачання Донецької області. Тривалий час воно було резервним водосховищем на випадок, якщо виникнуть проблеми з водопостачанням із Карлівського водосховища. До кінця 60-х років минулого століття насосна станція та сама дамба були під відомчою охороною.
АРХІТЕКТУРА. Обидві вежі являють собою залізобетонні споруди й є прикладом промислових об’єктів, побудованих у стилі конструктивізму. Варто відзначити, що залізобетонні водонагнітальні вежі будували винятково за часи радянської влади. Це можна пояснити тим, що, починаючи з 30-х років, залізобетон, узагалі, посідав домінуюче місце у галузі промислового будівництва у Радянському Союзі.
Водонагнітальні вежі - це функціонально-технологічні об’єкти, які були призначені для регулювання споживання та подачі води і створення її запасу. Вежі являли собою конструкції, які складалися з водонагнітального резервуара, підтримувальної конструкції (ствола) і насосної станції. Висота такої конструкції перевищувала 30 метрів, а обсяг резервуара доходив до 150 кубометрів. Висота вежі й обсяг резервуара напряму залежали від місця будівельного середовища, характеру та функції самої споруди.
Були часи, коли парк слугував улюбленим місцем відпочинку і прогулянок дпя багатьох мешканців нашого міста, а на стадіоні регулярно проводили футбольні матчі й інші спортивні змагання.

З розвитком міської інфраструктури у кінці 20-х - на початку 30-х років минулого століття поступово налагодився побут робітників і службовців Новоекономічного рудника. У ті роки розвивалося не тільки житлове, але і соціально-культурне будівництво.
Молодь Новоекономічного рудника у 20-і роки минулого століття вільний час присвячувала фізкультурі і спорту. Так, у місті була власна футбольна команда, спортивним керівником і тренером якої був Лев Мейлакс.
Зі спогадів О. Явнеля: «У цей час було засновано спортивний комплекс «Готовий до праці й оборони». Ми швидко здали норми ГТО, і нашому колективові, одному з перших в Україні, було вручено значки ГТО. Мені не виповнилося ще 18 років, коли я отримав такий значок за № 36706».
Саме тому проєкт будівництва Палацу праці у селищі Новоекономічного рудника передбачав також і будівництво стадіону та розбивку великого парку. Палац урочисто відкрили у 1927 році.
З невеликим запізненням, але у селищі було побудовано стадіон і розбито парк культури та відпочинку. Парк посадили у 1930 році. Під паркову зону було відведено 10 гектарів. Керував роботами садівник Ковальов. На території парку працювали літній кінотеатр і заклади харчування.
Стадіон побудували лише у 1932 році.
У післявоєнні роки обов’язковими атрибутами усіх парків у Радянському Союзі були пам’ятники Ленінові і Сталіну. Біля них урочисто приймали в піонери і проводили різні урочисті заходи. Сталіна «знесли» ще у 1962 році, а Ленін «простояв» до буремних 90-х років і зник разом із розпадом Союзу. Також у парку були скульптури шахтаря і спортсменів (біля Палацу культури), фонтан, танцювальний майданчик і торговельні заклади.
Зоряний час парку і стадіону припадає на 60- 70-і роки минулого століття. Парк - улюблене місце відпочинку мешканців спочатку Новоекономічного, а згодом - Димитрова. У вихідні тут збиралося багато мешканців. На майданчиках проходили виступи самодіяльних колективів або запрошених артистів.
Місцева футбольна команда «Уголёк» кілька років виборювала право виступати на першості майстрів класу «Б» СРСР.
У святкові дні (особливо на День шахтаря) на стадіоні «Шахтар» відбувалися виступи відомих артистів Радянського Союзу.
М. ПУТІЛІНА,
наглядачка музею Мирноградської МТГ,
членкиня Мирноградського осередку НСКУ «Старий рудник».
Фото з фондів Народного музею шахти «Центральна».
