Переважна частина мешканців Мирнограда була вимушена покинути рідне місто у 2024-2025 роках. Рятуючи найдорожче - власне життя - мирноградці стали вимушеними переселенцями, як і мільйони інших українців з прифронтових територій. З того часу про долю родичів і близьких людей, які прийняли не менш важке рішення залишатися жити у рідному місті попри шквал ворожого вогню та фактичну окупацію, ми знаємо дуже мало. Мобільного зв’язку давно немає, тож крихти якоїсь інформації можна отримати лише, коли ті, хто лишився у місті, «ловлять» інтернет сигнал і виходять на зв’язок.
Журналісти нашого видання намагаються дізнаватися про те, як живе Мирноград сьогодні, від тих, хто там залишився. Це непросте завдання. Але воно важливе, аби розуміти, що відбувається у нашому місті сьогодні, як виживають мешканці громади у своїх оселях, з якими викликами вони зіштовхуються.
Нам вдалося поспілкуватися з корінною мешканкою нашого міста Вікторією С. Аби убезпечити її як джерело інформації від можливих переслідувань з боку ворога, редакція не публікує її повне ім’я та район проживання.
- Вікторіє, вітаю. Дякую, що Ви погодилися відповісти на наші питання. Перш за все хотілося б поцікавитися тим, в яких безпекових умовах Ви перебуваєте наразі, адже ситуація швидко змінюється.
- Вже майже два роки основною проблемою для населення лишаються дрони. Їх дуже багато з обох боків. Дрони цілодобово патрулюють територію міста, і сховатися від них вкрай важко. Особливо з початку цього літа. Навесні ситуація була трохи краще, а наразі знову триває загострення. Дрони часто вражають не тільки транспорт або велосипедистів. Страждають і ті, хто пересувається містом пішки. Це наразі дуже ризиковано.
Ми звичайно зараз ховаємося і дуже обережно ходимо. На мою думку, у нас вже усі прокляли винахідників дронів і тих, хто придумав використовувати їх у війні. Це полювання, просто «сафарі», і це дуже страшна зброя, яка у випадку влучання майже не лишає тобі шансу на життя.
Тому більшість людей намагається по максимуму облаштовувати свій побут у підвалах, аби убезпечити себе від влучань та уламків. Крім дронів місто руйнують ракетами. Зараз їх прильоти не такі часті, але вони відбуваються регулярно. Тож безпекова ситуація лишається вкрай важкою.
- У соцмережах з минулого року ширяться відео пересування по місту російських військових. З цих відео можна зробити висновок, що вони присутні у місті у значній кількості, навіть звучить слово «комендатура». Чи контактують російські військові з місцевим населенням?
- Так, контактують. І досить активно. Вони пропонують евакуацію у Донецьк. Збирають і формують групи бажаючих виїхати з Мирнограда у так звану ДНР і РФ. Але примусової евакуації з міста немає. Усі, хто хоче продовжувати жити у рідних домівках, якщо вони вціліли, продовжують у них жити.
Як я розумію, є солдати, які відповідальні за облік населення на території громади. Вони роблять обходи у приватному секторі та по квартирах. Рахують людей.
З весни вони почали видавати нам «посвідчення особи» - довідки з фото. Це, звісно, не паспорт, а якась імітація документа, який засвідчує, що ми місцеві. Ці посвідчення мають номери. Так можна зрозуміти, скільки людей лишається у Мирнограді. Я знаю людей, які мають номер 900+. Але є ті, хто відмовляється оформлювати будь-які довідки і контактувати на цю тему. І таких людей чимало. Тож, гадаю, насправді людей у місті більше ніж 1000. Про російські паспорти або якісь виплати мова не йде.
- За рахунок чого взагалі виживають люди?
- Народ виживає дуже тяжко. І хто як може. Здебільшого виживають за рахунок мародерства. Це не великий секрет. У місті два роки немає світла, газу, води, тепла. Тож вижити у прямому сенсі важко. У мене є можливість іноді слухати радіо. Але зараз у нас ловить переважно радіо з Донецька.
Не можу передати свої емоції, коли Пушилін розповідає, як вони опікуються нами. В останній раз чула, що нам регулярно дають гуманітарку, і навіть газ у місті є…Що тут скажеш. Реалії зовсім інші. Місто без газу, гуманітарку привозять накраще - раз у два місяці. Аби не та гуманітарка, яку нам давали міжнародні організації ще у 2022-2024 рр, не уявляю, що б люди тут взагалі їли, особливо взимку. Пам’ятаєте, у тих гуманітарних наборах були каші, крупи, консервовані овочі, квасоля. Тоді це ніхто не вживав. А цього року, як зійшов сніг, місто всипане пустими банками з-під цієї квасолі. Люди шукають, відкривають і досі вживають те, що давали українські гуманітарні фонди свого часу.
Інколи допомагають продуктами солдати. Колись я намагалася пройти до власного зруйнованого будинку. Думала, щось знайти з припасів, сподівалась, може щось вціліло. Не вийшло дійти. Було дуже небезпечно. На зворотному шляху натрапила на військового. Він мені склав мішок продуктів. Я почала його підіймати, а не можу. Заслабла. Ледве змогла закинути його на «горб». І потихеньку пішла. Вдома роздивилася. Там були крупи, борщ консервований та гороховий суп. Не концентрати, а саме консерви. Усе поїла. Коли ти голодний, усе смачно…
- Яка ситуація наразі з забезпеченням ліками та медичною допомогою?
- У місті приймає лікар. Навесні навіть була змога зробити рентген. Нам видають ліки за потребою. Ми отримували на родину ліки від тиску, алергії, знеболюючи. У принципі, базовий набір надають.
- Я не зовсім розумію, чи існує у таких умовах якась торгівля, чи люди перейшли до товарного обміну? Чи правдиві чутки, що працює ринок у мікрорайоні «Світлий»?
- Ніякий ринок не працює. Але у місті лишаються люди, які вирощують овочі у себе на городі, у когось лишились кури, навіть кіз тримають. Знаю жінку, яка продає огірки, вирощені власноруч.
Днями у іншої жінки я купувала козяче молоко. Коштувало 100 гривень, або 200 рублів за літр. Безготівково – гроші з картки на картку – ти нічого не купиш, бо немає інтернету. Тому люди розраховуються тими грошима, які у них лишились з часів, коли була змога отримувати гривні у банкоматі. Я сама їздила останній раз знімати гроші в інше місто ще на початку минулого літа. От, що тоді зняла, тим і розраховуюсь, якщо мені щось потрібно купити.
- Чи правда, що населення мігрує з більш зруйнованих районів міста у менш зруйновану частину центру і кварталу 40?
- Скажу так, багато людей з багатоквартирних будинків підшукують собі вціліли дома у приватному секторі. У власному будинку якось легше. Я нещодавно спілкувалася з жінкою, яка третій рік живе у підвалі багатоповерхівки. Я запропонувала їй переселитися в один з вцілілих будинків поблизу. Вона відмовилась. Каже, що вони тут вже звикли, не хочуть нікуди пересуватися. Хоча я не уявляю, як можна третій рік жити без денного світла. Але люди до усього звикають…
- Чи багато з тих, хто лишився, погодилися на евакуацію до так званої ДНР?
- Це важке питання. Хто хотів, ті вже якось вирішили це питання. Сам процес дуже важкий фізично, і небезпечний. Значну частину шляху треба пройти пішки. Із собою неможна взяти жодних речей, лише документи. Гадаю, це багатьох зупиняє. Люди тримаються не тільки за домівки, а й за вціліле майно, якісь важливі для них речі. Це все треба лишити. І з цим далеко не всі готові змиритися.
Водночас, є багато людей, які просто не хочуть нікуди йти з рідного міста. Серед тих, хто лишився до сьогодні у Мирнограді, таких більшість.
- На відео, які ширяться соцмережами, на супутникових знімках видно, що місто напівзруйноване. З погляду людини, яка пересувається Мирноградом сьогодні, наскільки воно виглядає ще пристосованим до життя?
- Дуже зруйноване. Центральна частина знищена вщент. Якщо стати на вулиці Соборна поруч з міською лікарнею і подивитися у бік ДЕМЗ, то ніщо не завадить побачити залишки заводу.
Місцеві мешканці добре зрозуміють, яких будівель вже немає. Зруйновані усі знакові для нашого міста адміністративні, культурні і спортивні споруди. Це страшно. А у мікрорайонах у багатоповерхівках, які збереглися, усі квартирі відчинені. Двері лежать поруч на сходових клітинах. Я нещодавно була в одній такій багатоповерхівці. Навідувала квартирі родичів. Побачила розкидані від вибухів по підлозі фото, і так гірко стало на душі. Не передати словами.
У мене таке відчуття, що Донбас ненавидять усі. Не зрозуміло за що. Шахтарі працювали усе життя під землею, добували вугілля, будували власне життя. А тепер усе знищено, міста просто не існує. Але ми тримаємося і продовжуємо сподіватися на якесь добро і світло у кінці темряви..
Спілкувався Максим ЗАБЄЛЯ.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
