Галина Михайлівна Остапчук - корінна мешканка Донбасу. Як і у більшості жителів регіону, усе її життя пов'язане з роботою на промислових підприємствах. Фізично важка праця, сім'я, виховання дітей і заслужений відпочинок. Усе як і у більшості. Надію на спокійне життя на пенсії зруйнувала війна. 2022 року вона принесла Галині Михайлівні непоправну втрату - унаслідок ворожого обстрілу жінка втратила доньку.
Народилася Галина у Миколаївці Донецької області. Але переважну частину життя, майже 50 років, прожила у сусідньому селищі міського типу Курдюмівка. Цей населений пункт нині адміністративно належить до Бахмутського району і до війни налічував майже тисячу мешканців, а це близько 300 приватних будинків, 5 двоповерхових, 1 триповерховий і кілька будинків баракового типу. У мирний час до населеного пункту регулярно ходили електрички з Бахмуту. Сполучення з Торецьком забезпечували маршрутки.
Курдюмівка відома своїм заводом, який виробляв кислототривку цеглу, плитку, ФЕМ, цемент для металургійних і хімічних підприємств України та зарубіжжя. Курдюмівською цеглою вимощено Києво-Печерську лавру, Андріївський узвіз, Михайлівську площу, площу імені Грушевського у Києві, Приморський бульвар в Одесі, бульвар імені Пушкіна у Донецьку.
Галина Михайлівна багато років працювала на будівництві маляром- штукатуром. Останні 20 років перед пенсією працювала на залізниці. На заслужений відпочинок жінка вийшла у 2010 році. Незадовго до цього після тривалої хвороби з життя пішов чоловік Галини Михайлівни Володимир, а 2012 року теж від хвороби померла донька Людмила. На той час Галині Михайлівні допомогли пережити цю втрату донька Наталя та син Сергій, шість онуків і двоє правнуків.
В останні роки Галина Остапчук жила одна у власному будинку по вулиці Заводській, 17. Обробляла невелику земельну ділянку у 5 соток, на якій вирощувала усе, що було необхідно, доглядала гарний сад. Влітку робила запаси на зиму. Із задоволенням доглядала правнуків, коли їхні батьки були на роботі. Діти доньки Галини жили по сусідству.
Мирне життя для Курдюмівки та її мешканців закінчилося у січні 2015 року. Тоді мешканці селища вперше дізналися, що таке війна і сповна відчули її жорстокість.
- 31 січня 2015 року нашу Курдюмівку вперше накрили Градами, - згадує Галина Михайлівна. - Було дуже страшно. Того дня внаслідок обстрілу вбило сусіда через будинок від мене. Його звали Анатолій Яроцький, йому було 53 роки. Він був на пенсії, військовий. Приліт був просто перед будинком, він помер миттєво. Того дня від обстрілу Градами, окрім мого сусіда Анатолія, загинуло ще четверо людей. Усі чоловіки: Володимир Слюсар (34 роки), Андрій Кириченко (37років), Юрій Гаташ (50 років) і його пасинок Олександр (30 років).
Через два роки 6 лютого 2017 року неподалік мого будинку по провулку Севастопольский загинув зовсім молодий хлопець - Сашко Новицький. Йому було 15 років. Обстріл був увечері. Я вийшла надвір - з усіх боків чутно крики, шум. Страшно було. У багатьох місцях у селищі тоді горіли будинки. Під час обстрілів жодних служб до нас не приїжджало. Того дня було так само. Коли Сашка поранило, викликали швидку. Диспетчер сказав, що машина виїхала на виклик. Але ж ніхто так і не приїхав. Хлопчик помер на руках у діда Анатолія Шилова.
З 2017 року і до початку 2022 року, за спогадами Галини Остапчук, Курдюмівка страждала від обстрілів трохи менше. Прильоти на територію селища періодично траплялися, але жертв серед людей не було. З новою подвійною силою обстріли Курдюмівки відновилися взимку 2022 року. Напередодні повномасштабної агресії Росії селище зазнало сильного обстрілу.
- 23 лютого 2022 року почалися прильоти, - розповідає Галина Михайлівна. - У мене гостювала кума. Я пішла проводжати її додому. Ми відійшли метрів на 10 від мого будинку, і тут розпочався обстріл. Я дуже злякалася. Мені здалося, що обстрілюють нашу вулицю. Але виявилося, що прилетіло на сусіднє Зеленопілля. Руйнування там були великі, але загиблих ще не було. Пізніше у Зеленопіллі вбило чолові- ка-пенсіонера. Його звали Станіслав Ярчук.
Після обстрілу я прибігла додому і почала дзвонити родичам, плакала. Син давно наполягав, щоб я виїжджала з Курдюмівки, але власну хату мені кидати не хотілося. Хто думав, що так буде? Усі сподівалися на краще, а тут таке почалося. Курдюмівку нашу почали обстрілювати майже щодня.
Через масовані обстріли у селищі почалися регулярні перебої з водою та світлом. Спочатку люди робили запаси води, у ті поодинокі моменти, коли вона з'являлася у кранах. Потім воду почали возити бочками. Технічну воду люди брали у каналі, що поряд, питну запасали як могли.
У червні-липні минулого року через обстріли було пошкоджено високовольтну лінію. Стало дуже сутужно і з електрикою. Мешканці відновлювали пошкоджені дроти самотужки - два дні світло було, потім на тиждень знову зникало. Люди змушені були готувати на грубках, буржуйках, топити дровами.
Галина Остапчук згадує, що у червні 2022 року фугасний снаряд прилетів до будинку баракового типу біля школи № 12. Там мешкало кілька сімей. Декому вдалося врятуватися, вибравшись із-під завалів. А ось подружній парі Людмилі й Олександру Кудла вижити не вдалося. Чоловік і дружина загинули у власній квартирі.
Наприкінці липня минулого року Галині Остапчук повідомили страшну новину: унаслідок ворожого обстрілу загинула її донька Наталя.
- Я, на щастя, на власні очі цього не бачила, - зі сльозами каже Галина Михайлівна. - Люди розповіли, що усе відбувалося так. 29 липня 2022 року моя донька та її сусіди сиділи біля будинку № 5 по вулиці Сонячна, де вони жили. Будинок триповерховий, розташований поряд із залізничним вокзалом. Донька сама працювала на залізниці. Усі чекали, мали привезти соціальний хліб. У цей час із літака скинули касетні бомби. Зятю Сергію уламок потрапив у ногу, сусідці Любові Степенко - у хребет (від цього поранення жінка померла через кілька місяців). Ще одна сусідка Марія Заяц отримала поранення у живіт. Вона вижила, як і 82-річна Міла Портьянова. Вона отримала чисельні поранення і досі знаходиться у лікарні у Тернополі. А мою доньку Наталю - убило.
Старший син Наталії Анатолій виїхав із Курдюмівки одразу після похорону. На другий день виїхав зять Сергій та онук Володимир. Звали і мене із собою. Але куди їхати? Думала, може пронесе. Я, як і більшість, не хотіла їхати з рідного дому.

7 вересня минулого року Галина поїхала за пенсією до Бахмуту. Пошту до Курдюмівки вже не привозили. У цей час у сусідньому селищі Зеленопілля розпочався обстріл. Там убило чоловіка. До селища ніхто їхати не хотів. Як згадує Галина Остапчук, загиблого поховали на дошках і в покривалі. А на зворотньому шляху до Курдюмівки на трасі Бахмут-Горлівка Галину із сусідами, які їздили разом із нею по пенсію, обстріляли автоматною чергою з посадки. На щастя, тоді ніхто не постраждав.
Через місяць, 6 жовтня 2022 року, снаряд прилетів до літньої кухні Галини Остапчук. Про ці події вона згадує так.
- Я спала у хаті. Було 2 години ночі. Під час вибуху від літньої кухні залишилися одні руїни, а в будинку одразу вилетіли шибки, посипалися дошки, цегла. Я, як могла, затулила розбите вікно і чекала ранку, лежачи на дивані з відкритими очима. А вранці побачила, що до стіни у залі пришпилений мій светр. Виявилося, уламок залетів через вікно, зачепив светр, що висів на стільці, і разом з ним встромився в стіну прямо над диваном, де я спала. На щастя, мене він не зачепив. А так би...
Вранці я з силою висмикнула уламок із стіни і почала дзвонити синові, онукам. Розповіла усе. Син давно живе у Мирнограді. Він наполіг, щоб я виїхала з Курдюмівки після цього обстрілу. Тому що ховатися мені було ніде, у будинку немає такого підвалу, щоб можна було перечекати обстріл. Тож я вирішила виїхати.
У хаті залишила усе. З собою узяла лише одяг, чашку, ложку, виделку. Сподівалася, що мені вдасться повернутись. У мене там залишилося багато закупорки, яку готувала синові, онукам. Онучці купила у подарунок набір каструль, постільну білизну, плед. Усього цього уже немає.
Як виявилося, рішення виїхати з рідного дому у Курдюмівці для Галини Остапчук у прямому сенсі слова виявилося рятівним. 15 жовтня 2022 року, уже після від'їзду Галини, сусіди, які ще залишалися у селищі, надіслали їй відео пожежі, яка виникла в її будинку після прямого влучення снаряда. Будинок згорів практично вщент, гасити вогонь було нікому.
Уціліла лише частина стін і труба. Фото та відео руйнувань син Галини Сергій зареєстрував через портал «Дія».
Згорів ущент і будинок по- сусідству з будинком Галини. Але найстрашніше, що від обстрілів у Курдюмівці гинули люди. Уже після від'їзду Галина дізналася, що смерть знову прийшла до родини Новицьких. У 2017 році під час потрапляння снаряда загинув 15-річ- ний Сашко. А 28 жовтня 2022 року новий приліт у будинок його дідуся та бабусі по вулиці Леонова забрав життя діда Анатолія Шилова та матері хлопчика Юлії Новицької.
Вижити у цій родині вдалося лише бабусі - Зінаїді Шиловій, вітчиму Олександру та маленькій сестрі Саші Новицького - Варі. Усі вони евакуювалися до Полтавської області. Пізніше снаряд прилетів у інший будинок по вулиці Леонова. У результаті почалася пожежа, в якій живцем згорів інвалід, прикутий до ліжка.
До Мирнограда Галина Михайлівна приїхала 8 жовтня 2022 року. Син знайшов їй квартиру для прихистку, допомагає оплачувати комунальні послуги, усіляко піклується про матір. У Мирнограді Галина Остапчук відновила виплату пенсії, в Управлінні соцзахисту населення їй оформили переселенські виплати. Регулярну допомогу жінці надають у центрі переселенців у Палаці культури. Тут видають гуманітарку, предмети гігієни. Системну допомогу надає і Товариство Червоного Хреста.
Незважаючи на увесь пережитий біль і втрати, Галина Михайлівна не втрачає оптимізму. Жінку регулярно навідують племінники. Вона спілкується телефоном із онуками, які нині через війну розкидані по Україні та за її межами. Рятує від сумних думок і волонтерський центр «Територія добра». Галина Михайлівна регулярно відвідує заняття з фітнесу, в'яже, бере участь у святкових чаюваннях. Попри це повністю вигнати біль із серця не вдається.
- Що тепер мені робити, до кінця не розумію, - з гіркотою каже Галина Михайлівна. - Я втратила доньку, залишилася без даху над головою. Немає ні дому, ні меблів, усе, що було нажито - втрачено. Подруга називає мене «бомж із пропискою». У паспорті прописка є, а фактично - я бомж. Та й Курдюмівки нашої, по суті, уже нема. Усі будинки зруйновані, скільки людей повбивало там. Страшно згадувати.
Але все одно хочеться повернутись додому. З ким спілкуюся, усі додому хочуть: знайомі у Полтавській області, Тернополі, Добропіллі, Рівному, Німеччині. Усі про повернення додому тільки й кажуть.
Ще мені дуже хочеться возз'єднання нашої родини. Коли я жила у селищі, поряд були і онуки, і правнуки. Було ким і чим займатися. Вони приїжджали у гості, я до них ходила. Ми були великою та дружною родиною. Швидше б закінчилася ця війна...
Максим ЗАБЄЛЯ.
Фото автора.
