Мешканці невеликого селища міського типу Курдюмівка, розташованого у Бахмутському районі Донецької області, сповна відчули усі випробування повномасштабної війни. Натепер селище повністю зруйноване.
Значна частина мешканців Курдюмівки – кому не вдалося вчасно евакуюватися - загинули чи зазнали серйозних поранень. До війни у селищі проживало близько 800 мешканців. Зрозуміло, тут майже усі знають один одного. Тому спілкуються курдюмівці і сьогодні. Ті, кому вдалося вижити, і хто перебуває нині у різних куточках України та за її межами, підтримують зв'язок телефоном або у соціальних мережах.
Історією власних важких випробувань з нами поділилася Зінаїда Костянтинівна Шилова. Вже понад два роки жінка перебуває в евакуації. На жаль, перш ніж знайти тимчасовий притулок у Полтавській області, сім'я Зінаїди Костянтинівни зазнала непоправних втрат від війни, розв’язаної рф.
Пані Зінаїда давно на пенсії. У Курдюмівці прожила усе свідоме життя – 45 років. Переїхала до селища одразу після заміжжя. За радянських часів працювала на фармацевтичній фабриці «Фітофарм» у Бахмуті, який на той час мав назву Артемівськ. Щодня їздила на роботу електричкою. Її чоловік – Анатолій Костянтинович Шилов, - був начальником будівельного цеху на єдиному у Курдюмівці заводі. Підприємство випускало великі обсяги ФЕМ плитки, алебастру, кислототривкої цегли. Продукція з заводу у Курдюмивці використовувалася на будівництві у всіх куточках України, йшла на експорт.
Старший син подружжя Шилових Валерій останні кілька років мешкає у Костянтинівці Донецької області. Там у нього сім'я та робота. А з батьками у Курдюмівці жила молодша донька Юлія Новицька разом з дітьми Сашком і Варею.
Перша непоправна втрата родину Шилових спіткала у 2017 році.
- Мого онука Сашка Новицького вбило 6 лютого 2017 року, - з тремтінням у голосі каже Зінаїда Костянтинівна. – Це сталося о 20:15. Юля з дітьми жила тоді на вулиці Севастопольській, 9. Снаряд потрапив просто під ворота її будинку. Від вибуху у будинку вилетіло все, зруйнувало стіну, дах підняло й опустило.
Удома у цей час були дід, я та Сашко. Сашко дуже злякався і біг до діда, хотів сховатися. Осколки пронизали двері та дісталися Сашка. У нього було осколкове поранення, пряме влучання в серце, пробито легеню. Моєму онуку було лише 15 років. Ми з чоловіком врятувалися, бо на той час були у протилежній частині будинку.
Родина намагалася врятувати Сашка. Одразу викликали швидку. Але медики через обстріл відмовились їхати на виклик. Через якийсь час до будинку родини приїхали військові. Одночасно з ними до загиблого сина у сльозах прибігла мати хлопчика Юля. Тіло Сашка забрала місцева ритуальна служба. Пані Зінаїда із вдячністю відзначає, що керівниця служби Наталія Лебедєва усі послуги надала безкоштовно. Курдюмівці розуміли горе родини Шилових.
- Сашка забрали до моргу, - згадує пані Зінаїда. - Після його загибелі ми подали позов до Європейського суду з прав людини. Розпочалося судове слухання, нам повідомили, що потрібно 12 місяців на розгляд справи. Зараз нам ніхто не телефонує, і ми не знаємо, як просувається цей «розгляд». Уже кілька років минуло...
Після смерті Сашка родина переїхала в інший будинок на вул. Леонова, 3. Оскільки будинок доньки Юлії був зруйнований, вона перебралася до батьків. Тож Шилови жили вчотирьох – батьки разом з донькою і молодшою онукою 6 років. З початком повномасштабної агресії рф інтенсивність і щільність обстрілів Курдюмівки стала дуже високою. Пані Зінаїда зазначає, що прильоти по селищу були щодня.
- 28 жовтня 2022 року вдень нам привезли питну воду. На той час у нас місяць не було води та три місяці – світла. Донька разом з моїм чоловіком розливали воду, наповнювали бочки. Була тиша, навіть не було чутно свисту, і раптом ми почули вибух. Одразу посипалися вікна. Юля була в будинку, їй через вікно уламок потрапив у потилицю. А мій чоловік Анатолій почув вибух, вискочив з хати, хотів сховатись, але не встиг. Його на порозі вбило осколком від снаряда. І чоловік мій, і донька загинули одразу. Ми з онукою врятувалися лише завдяки тому, що у цей час були у підвалі.
Коли пані Зінаїда вийшла з підвалу, у неї перед очима була страшна картина – загиблі чоловік і донька, зруйнований будинок. До оселі, навіть щоб зафіксувати смерті, ніхто не приїхав. Тому Зінаїда сама сфотографувала тіла і відправила світлини до поліції. Довідки про смерть у Курдюмівці на той час вже нікому було видавати. Правоохоронці телефоном пояснили: щоб отримати довідки, необхідно виїхати на територію, де не точаться бойові дії.
- Після загибелі мого чоловіка та доньки військові наполягали, щоб ми евакуювалися з Курдюмівки, - розповідає Зінаїда Костянтинівна. - Але їхати нам було нікуди. Один із наших військових – Дмитро – поговорив з батьками. Ті погодилися допомогти нам. 11 листопада 2022 року мене із Варею й Юліним цивільним чоловіком Олександром британські волонтери вивезли до Покровська. Звідти – у Полтавську область. І вже тут батьки Дмитра прийняли нас у себе вдома.
Під час евакуації родина практично нічого не змогла із собою взяти. Залишки майна покинули через безвихідь, - треба було рятувати життя. На той час два будинки родини вже були зруйновані через обстріли. Від них наразі вже нічого не лишилося.
Нині родина Шилових знайшла для проживання невеликий будиночок. І хоча він у аварійному стані, пані Зінаїда разом з онукою та зятем радіє і такому даху над головою. Маленька Варя, яка через війну втратила мати, брата та дідуся, вперше пішла до школи вже в евакуації у віці 7 років. Хоча повинна була йти до першого класу на рік раніше. Але школу у Курдюмівці було зруйновано обстрілами, тож діти не мали можливості вчитися.
- Ця клята війна забрала у мене трьох найрідніших людей, - каже Зінаїда Костянтинівна, утираючи сльози. – Коли вона закінчиться, я хочу повернутися додому – до Курдюмівки. Нехай у сарай, але додому! Душа моя там – у рідному селищі.
А думками я зараз із старшим онуком Владиславом, сином мого Валерія. Він служить у ЗСУ, зараз воює. Ми до нього навіть зателефонувати не можемо, зв’язку практично немає. Іноді йому вдається зателефонувати та коротко сказати: «Я живий – здоровий. Не хвилюйтеся!» Я дуже чекаю таких дзвінків. Як чекаю і на завершення війни.
