Зінаїда Шилова: Ця клята війна забрала у мене трьох найрідніших людей

24 Листопада, 2025  
729
24 Листопада, 2025  
729

Мешканці невеликого селища міського типу Курдюмівка, розташованого у Бахмутському районі Донецької області, сповна відчули усі випробування повномасштабної війни. Натепер селище повністю зруйноване.

Значна частина мешканців Курдюмівки – кому не вдалося вчасно евакуюватися - загинули чи зазнали серйозних поранень. До війни у селищі проживало близько 800 мешканців. Зрозуміло, тут майже усі знають один одного. Тому спілкуються курдюмівці і сьогодні. Ті, кому вдалося вижити, і хто перебуває нині у різних куточках України та за її межами, підтримують зв'язок телефоном або у соціальних мережах.

Історією власних важких випробувань з нами поділилася Зінаїда Костянтинівна Шилова. Вже понад два роки жінка перебуває в евакуації. На жаль, перш ніж знайти тимчасовий притулок у Полтавській області, сім'я Зінаїди Костянтинівни зазнала непоправних втрат від війни, розв’язаної рф.

Пані Зінаїда давно на пенсії. У Курдюмівці прожила усе свідоме життя – 45 років. Переїхала до селища одразу після заміжжя. За радянських часів працювала на фармацевтичній фабриці «Фітофарм» у Бахмуті, який на той час мав назву Артемівськ. Щодня їздила на роботу електричкою. Її чоловік – Анатолій Костянтинович Шилов, - був начальником будівельного цеху на єдиному у Курдюмівці заводі. Підприємство випускало великі обсяги ФЕМ плитки, алебастру, кислототривкої цегли. Продукція з заводу у Курдюмивці використовувалася на будівництві у всіх куточках України, йшла на експорт.

Старший син подружжя Шилових Валерій останні кілька років мешкає у Костянтинівці Донецької області. Там у нього сім'я та робота. А з батьками у Курдюмівці жила молодша донька Юлія Новицька разом з дітьми Сашком і Варею.

Зінаїда Шилова

Перша непоправна втрата родину Шилових спіткала у 2017 році.

- Мого онука Сашка Новицького вбило 6 лютого 2017 року, - з тремтінням у голосі каже Зінаїда Костянтинівна. – Це сталося о 20:15. Юля з дітьми жила тоді на вулиці Севастопольській, 9. Снаряд потрапив просто під ворота її будинку. Від вибуху у будинку вилетіло все, зруйнувало стіну, дах підняло й опустило.

Удома у цей час були дід, я та Сашко. Сашко дуже злякався і біг до діда, хотів сховатися. Осколки пронизали двері та дісталися Сашка. У нього було осколкове поранення, пряме влучання в серце, пробито легеню. Моєму онуку було лише 15 років. Ми з чоловіком врятувалися, бо на той час були у протилежній частині будинку.

Родина намагалася врятувати Сашка. Одразу викликали швидку. Але медики через обстріл відмовились їхати на виклик. Через якийсь час до будинку родини приїхали військові. Одночасно з ними до загиблого сина у сльозах прибігла мати хлопчика Юля. Тіло Сашка забрала місцева ритуальна служба. Пані Зінаїда із вдячністю відзначає, що керівниця служби Наталія Лебедєва усі послуги надала безкоштовно. Курдюмівці розуміли горе родини Шилових.

- Сашка забрали до моргу, - згадує пані Зінаїда. - Після його загибелі ми подали позов до Європейського суду з прав людини. Розпочалося судове слухання, нам повідомили, що потрібно 12 місяців на розгляд справи. Зараз нам ніхто не телефонує, і ми не знаємо, як просувається цей «розгляд». Уже кілька років минуло...

Після смерті Сашка родина переїхала в інший будинок на вул. Леонова, 3. Оскільки будинок доньки Юлії був зруйнований, вона перебралася до батьків. Тож Шилови жили вчотирьох – батьки разом з донькою і молодшою онукою 6 років. З початком повномасштабної агресії рф інтенсивність і щільність обстрілів Курдюмівки стала дуже високою. Пані Зінаїда зазначає, що прильоти по селищу були щодня.

- 28 жовтня 2022 року вдень нам привезли питну воду. На той час у нас місяць не було води та три місяці – світла. Донька разом з моїм чоловіком розливали воду, наповнювали бочки. Була тиша, навіть не було чутно свисту, і раптом ми почули вибух. Одразу посипалися вікна. Юля була в будинку, їй через вікно уламок потрапив у потилицю. А мій чоловік Анатолій почув вибух, вискочив з хати, хотів сховатись, але не встиг. Його на порозі вбило осколком від снаряда. І чоловік мій, і донька загинули одразу. Ми з онукою врятувалися лише завдяки тому, що у цей час були у підвалі.

Коли пані Зінаїда вийшла з підвалу, у неї перед очима була страшна картина – загиблі чоловік і донька, зруйнований будинок. До оселі, навіть щоб зафіксувати смерті, ніхто не приїхав. Тому Зінаїда сама сфотографувала тіла і відправила світлини до поліції. Довідки про смерть у Курдюмівці на той час вже нікому було видавати. Правоохоронці телефоном пояснили: щоб отримати довідки, необхідно виїхати на територію, де не точаться бойові дії.

- Після загибелі мого чоловіка та доньки військові наполягали, щоб ми евакуювалися з Курдюмівки, - розповідає Зінаїда Костянтинівна. - Але їхати нам було нікуди. Один із наших військових – Дмитро – поговорив з батьками. Ті погодилися допомогти нам. 11 листопада 2022 року мене із Варею й Юліним цивільним чоловіком Олександром британські волонтери вивезли до Покровська. Звідти – у Полтавську область. І вже тут батьки Дмитра прийняли нас у себе вдома.

Під час евакуації родина практично нічого не змогла із собою взяти. Залишки майна покинули через безвихідь, - треба було рятувати життя. На той час два будинки родини вже були зруйновані через обстріли. Від них наразі вже нічого не лишилося.

Нині родина Шилових знайшла для проживання невеликий будиночок. І хоча він у аварійному стані, пані Зінаїда разом з онукою та зятем радіє і такому даху над головою. Маленька Варя, яка через війну втратила мати, брата та дідуся, вперше пішла до школи вже в евакуації у віці 7 років. Хоча повинна була йти до першого класу на рік раніше. Але школу у Курдюмівці було зруйновано обстрілами, тож діти не мали можливості вчитися.

- Ця клята війна забрала у мене трьох найрідніших людей, - каже Зінаїда Костянтинівна, утираючи сльози. – Коли вона закінчиться, я хочу повернутися додому – до Курдюмівки. Нехай у сарай, але додому! Душа моя там – у рідному селищі.

А думками я зараз із старшим онуком Владиславом, сином мого Валерія. Він служить у ЗСУ, зараз воює. Ми до нього навіть зателефонувати не можемо, зв’язку практично немає. Іноді йому вдається зателефонувати та коротко сказати: «Я живий – здоровий. Не хвилюйтеся!» Я дуже чекаю таких дзвінків. Як чекаю і на завершення війни.

Максим ЗАБЄЛЯ.

Матеріал було опубліковано
у газеті "Рідне місто" 30 травня 2025 року.

Недавні записи

Рекомендовані публікації

Здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов'язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
Підписатися на нас
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Рідне місто. Мирноград».

Матеріали, позначені знаком ®, публікуються на правах реклами.



© 2026. «Рідне місто. Мирноград»
eyetagclockmagnifiercrossmenuchevron-down